Петро Лущик - Отроки княжича Юрія

Невдовзі ратники переможно в’їхали у Щекотів через тимчасовий дерев’яний міст, який так і не встигли спалити. Вже з першого огляду Гліб відзначив, що оборонці не дорахувалися трьох дружинників. Зате він зауважив вершника, простоволосого, без зброї, але зв’язаного.

– Бранця до мене! – розпорядився Гліб.

Один з дружинників скочив на землю, досить-таки безцеремонно звалив полоненого з коня, від чого той ледве не гепнувся на мерзлий настил.

– Підмогу не бачили? – запитав воєвода десятника, що командував загоном.

– Чисто, – лише сказав той.

– Добре. Продовжуйте.

Гліб повернувся до Ярополка.

– Пішли, поговоримо із бранцем, – сказав він.

Десятник Ярополк лише кивнув головою. За ці два дні він остаточно змінив своє відношення до нового воєводи.

А дивлячись на нього, змінилися й інші.

Вже в будинку вони краще роздивилися полоненого. Це був воїн приблизно одного з Глібом віку. Він сидів посередині кімнати і досить-таки спокійно чекав на майбутню розмову.

Гліб миттю оцінив ситуацію. Він став перед бранцем і без вступу сказав:

– Ти помовчи, а я спробую описати ситуацію. Тебе спіймали на нашій землі у той час, коли ти прийшов сюди як тать. Я хочу знати, що вас сюди привело, скільки вас і чи чекати нам інших. Я пропоную тобі зараз розказати все. Є й інший вихід. Ми зараз вийдемо, а сюди прийде наш коваль. Потім ми повернемось, і однаково ти розкажеш все. Сподіваюсь, я дохідливо розповів? Тобі вибирати.

Деякий час бранець сидів нерухомо, обдумуючи почуте. Було видно, що він одразу повірив незнайомому воєводі, якого слухалися навіть старші.

– Я скажу, – сказав він.

– Хто ти?

– Межислав, мечник воєводи Януша Старжа.

– Чому ви тут, я здогадуюсь, – сказав Гліб. – Скільки вас прибуло під Щекотів?

– Це були всі. Ви всіх повбивали, – повідомив Межислав. – Король відправив все військо на Пшеворськ, а пан воєвода вирішив розвідати ці землі.

Полонений криво усміхнувся.

– Розвідали!

Гліб переглянувся з Ярополком.

– При нагоді тебе повернуть до твого пана, – повідомив він. – Виведи його!

Останні слова стосувалися ратника, який увесь цей час зберігав мовчанку. Полонений не став чекати, поки його піднімуть, підвівся і, злегка поклонившись, у супроводі вартового залишив кімнату.

Гліб сів на звільнене місце.

– Переворськ? – запитав Ярополк.

– Так. Треба повідомити князя, – сказав Гліб. – Знайди надійного гонця, а я напишу листа…

Коли Гліб дописував останні слова, на нього вже чекав гонець. Воєвода вийшов на ґанок.

– Відвезеш листа у Львів, – сказав Гліб, подаючи листа.

– Чи пустять його до князя? – засумнівався Ярополк.

Гліб зняв з пальця подаровану князем каблучку і простягнув воїну.

– Покажеш комусь з бояр чи тисячних. Що робити – вони знають.

Той з повагою надів масивну каблучку на палець і, мовчки скочивши на коня, галопом помчав до воріт.

Два наступні дні від нього не було жодної звістки, правда, і полонений не обдурив: більше поляки не з’являлися.

А ще через день під стіни Щекотова під’їхав невеликий озброєний загін на чолі з боярином, у якому Гліб упізнав свого свояка Богумила.

Зустріч родичів була щирою, хоч і не бачилися вони лише декілька днів. Богумил, обійнявши Гліба, простягнув йому каблучку.

– Ну, здрастуй, воєводо! – сказав він. – Ось, віддаю. Негоже розкидатися подарунком самого короля!

– Та хотів, щоб мій гонець напевне потрапив до князя! – виправдовувався Гліб, надягаючи каблучку.

– Так і сталося.

– Стомився? – запитав Гліб і сам відповів: – Звичайно, стомився, про що я говорю!

– Стомився, – кивнув головою Богумил. – Веди, воєводо, поговоримо.

У будинку, де поселився Гліб, за обідом, приготованим тою таки Бояною, Богумил посвятив родича у державні таємниці.

– Твоє застереження про Лєшека не стало для князя ні першою новиною, ні новиною взагалі, – говорив Богумил. – Левові все було відомо. Єдине, чого не знав князь, було твоє твердження про те, що на Львів поляки не підуть.

– А Переворськ? – поцікався Гліб.

– Не дійшов до Переворська Лєшек. Відступив. Наразі. А я за тобою, – повідомив шуряк.

– Щось сталося?

– Ще ні, але станеться. Словом, ти потрібен князеві.

– Новий похід?

– Новий похід.

– Куди?

– Дізнаєшся від самого князя. Але не хвилюйся – не на Польщу.

– А я і не хвилююся, – відказав Гліб. – Похід – то похід. Не вперше. А кого назначили замість мене? Тебе?

– О ні! – весело сказав Богумил. – Я також потрібен у новому поході. А воєводу князь доручив назначити тобі самому. Так, не дивуйся, князь тобі довіряє. Маєш когось на думці? А то вже завтра ми залишаємо Щекотів.