Ганна Гороженко - Воля Ізабелли

У Ланцуті вирували пристрасті. Ізабеллі Любомирській довелось вигнати архітектора після того, як маршалок палацу розповів їй про свої підозри та проведене маленьке розслідування. Виявилось, що архітектор із кількома помічниками в останні місяці ледве працювали, однак багато часу витрачали на розваги та місцевих селянок. У свою майстерню палацову челядь митець не пускав під жодним приводом. Маршалок вирішив опитати постачальників матеріалів для перебудови маєтку і виявив, що молодий італійський архітектор брехав, надмірно завищуючи їхню вартість. Ізабелла лютувала, та що візьмеш з митця, який стверджує, що він голий, як пес, і в нього ані мідного гроша не лишилось. Врешті, поспіхом від’їжджаючи, архітектор та його компанія невідомо, чи то з необережності, а чи з помсти ще й розбила кілька середньовічних китайських ваз. Княгиня була зла, а ще й, як годиться ясновельможним паннам, злостива: пообіцяла, що зробить все, аби ім’я італійця-ледаря стерти з лиця землі. Врешті так і сталось – за кілька років про цього архітектора серед європейської знаті вже ніхто й не згадував.

Але палац-фортеця в Ланцуті попри все був прекрасний. Він – твердиня фамілії Любомирських. Замок перейшов родині по чоловічій лінії. Він і так був ошатний, та особливого шарму і блиску йому додавала Ізабелла. Вона скуповувала антикваріат для декору, планувала в парку розбити оранжерею і повнилась бажанням облаштувати в палаці театр. У княгині Ізабелли Любомирської були величезні плани на Ланцут.

Садиба кольору охри котрастувала із зеленню парку. Уздовж гравійних стежинок довкола будівлі стояли штамбові дерева, привезені з Греції. Щойно доставлені скульптури богів, досконало виконані сучасними італійськими майстрами, вишикувались просто неба біля парадного входу. Ізабелла ще мала вирішити, де саме їх розставити у своєму палаццо.

Князь Любомирський – коронний маршалок Речі Посполитої, постійно перебував у Варшаві. І всі справи у Ланцуті, як і в інших численних маєтках родини, він передав дружині. Останнім часом чоловіка свого княгиня бачила хіба що на портреті в галереї на першому поверсі садиби. Біля нього й цього ранку вона зупинилася. Дивилась у його вдоволено-пихате обличчя. О, як їй хотілось іноді видряпати йому очі! І саме в час таких злостивих роздумів до Ізабелли підійшла вихователька дітей:

– Ваша світлосте, ви мене кликали? Бажаєте поспілкуватись з дівчатами?

– Ні, я хотіла спитати, чи все у них добре? – промовила княгиня, не зводячи очей з чоловікового портрета.

– Так, у них все добре. Вони готові з вами зустрітись будь-якої миті. Юлія робить помітні успіхи…

– Це все, що я хотіла знати. Дякую. Можете йти, – суворим тоном мовила пані й рушила коридором.

Тендітна, хто б розгледів у ній матір чотирьох дітей, дівчат? Звісно, що в цьому чоловічому світі це була її провина, що народила вона Любомирським не хлопців. Мабуть правий був духівник фамілії, коли говорив що то все кара Божа за нелюбов її до мужа. Та покарана ж врешті не вона, Ізабелла, а Станіслав Любомирський, коронний маршалок Речі Посполитої. Це для нього справжня трагедія, що незліченні статки свої передасть не синові, а після смерті його й дружини розділять їх між зятями, чоловіками його доньок, насправді ж чудових дівчат – Юлії, Олександри, Констанції-Маргарити та Ельжбети. Але Ізабелла Любомирська – мати із холодним серцем. Не воліла вона бачити своїх дітей і спілкування з ними обмежувала, як могла. Проте так само чинили й більшість панн її стану. До того ж, і з чоловіком своїм княгиня тепер бачилась зрідка і за це була насправді дуже вдячна долі.

Ізабелла йшла коридором, в якому висіли картини та стояли погруддя відомих Любомирських. Була б її воля – очистила б цей прохід від старого мотлоху! Але ж чоловік напевно б через це безмежно лютував, а можливо, й осмілився руку підняти. Тож хай лишаються тут, пестять його самовдолену душу. В своїх покоях княгиня пройшла в дзеркальний кабінет. Тут було багато сонячного світла, що відбивалось у посрібненому склі люстер на стінах кімнати. Тож щойно княгиня увійшла, служка заходилась запинати гардини. Ізабелла заборонила це робити – най буде сонце. В кабінеті на круглому столі стояв другий сніданок – їла княгиня у Ланцуті завжди окремо. Винятки робила лише під час візитів гостей…

Ізабелла досі не торкнулась до печеної краківської каші з родзинками, хоч сиділа за столом у дзеркальному кабінеті вже півгодини. Про це її сповістив годинник, що продзеленькотів з консолі. Княгиня дивилась у залите сонцем вікно і згадувала свої 16 років. Тоді її батько в присутності усієї рідні проголосив, що обрав доньці чоловіка. Ім’я Станіслава Любомирського, звісно, вона вже чула, й була з ним знайома, той часто заходив у гості до Чарторийських. Але батьковому рішенню Ізабелла не зраділа, воно її збентежило. Все ж таки вона сподівалась, що батько вибере їй за чоловіка Станіслава… Понятовського. Ще більше того вечора була здивована мати Ізабелли – Софія, вроджена Сенявська. Ця сильна красива жінка сучасних, вільних поглядів ще довго намагалась переконати свого чоловіка змінити рішення. Та не заради доньки старалась Софія Сенявська, а заради себе. Чутки ширились Варшавою, що молодий Станіслав Любомирський був коханцем дружини князя Чарторийського. Напевне, це знав батько Ізабелли і саме тому вигадав своїй дружині таку тяжку кару. Та ще більшим покаранням став цей шлюб для його улюблениці Ізабелли. Мати не пережила сімейної драми, відцуралась доньки й обмежила з нею своє спілкування. А чоловік молодої княгині нерідко вгадував в Ізабеллі материні риси і наодинці не соромився це підкреслювати. Тож перші 10 років шлюбу здавались Ізабеллі гіршими за рабський труд на галерах. І чи можна її тепер засуджувати за небажання бачити своїх дочок? Кожна з усіх чотирьох була народжена не з любові, а лише зі страждання й родинного примусу. Ізабелла, звісно, розуміла, що завданий дітям біль у відповідь не загасить вогню її мук. Та інакше вона не вміла й не могла.