Ганна Гороженко - Воля Ізабелли

Навпроти стояв огрядний чоловік, удягнений у довгий червоний оксамитовий сюртук із золотим мереживом і з чорним єпископським комірцем. На його пухлих пальцях виблискували персні. Шия була коротка, голова велика. З маленькими круглима очима та з носом-картоплею він видавався таким добряком, що навряд чи хтось подумав би, що ця людина – Каетан Ігнацій Солтик, єпископ Краківський, був одним з рушіїв антикоролівської коаліції.

– Ви влаштували справжній бал, люба моя Ізабелло. Я б навіть сказав – бал під час чуми, – спробував дошкулити єпископ.

– Як добре, що ви вже повернулись у Варшаву! Нам вас так не вистачало! – саркастично відбила цей закид Ізабелла.

Каетан Ігнацій Солтик завжди був в опозиції до Чарторийських. Але кілька років тому протистояння загострилось – відтоді, як він активно став виступати проти коронації Станіслава Понятовського.

– Боюсь, люба моя, незабаром ви так уже не радітимете. Та я вже мушу йти. Ми неодмінно з вами невдовзі зустрінемось, – так само несподівано, як і з’явився, єпископ пішов. Рушив до воріт Вілянува. З тераси Ізабелла бачила, як постать у довгому, аж до колін, червоному камзолі прямувала дорогою в протилежному напрямку від гостей, що лише прибували у палац. Розштовхуючи інших, єпископ йшов хутко і врешті зник в гущавині парку. Незвідане важке передчуття лягло на княже серце. Музики вдарили «Маргариту» Йоганна Шмельцера.

Весь цей вечір тривав у світських розмовах і плітках. Була вже глибока ніч, як за словесних баталій з двома паніями, які так звеселяли Ізабеллу, княгиня спиною відчула постать маршалка свого палацу Карла.

– Що сталось? – жінка розвернулась до слуги. Той щось їй прошепотів на вухо – настільки тихо, що зацікавлені попліткувати співрозмовниці Ізабелли, попри палке бажання бодай щось почути, так і залишились ні з чим.

– Я швидко повернусь, обіцяю, – мило всміхаючись, Ізабелла рушила за маршалком палацу.

Маленька тендітна жінка та високий худорлявий чоловік майже мчали залами палацу Вілянув, за музичною кімнатою зникли в приміщенні для челяді, звідти секретними сходами піднялись нагору, пробігли сірими, темними коридорами, де жевріли недогорілі в панських покоях свічки, яким дали шанс завершити своє існування тут – у місці, де вони навряд чи будуть милувати чиєсь око. Врешті дві постаті – низенька і висока – зайшли в кабінет, де зберігались архіви, листи, прикраси, найцінніше з колекцій антикваріату родини Любомирських. Але все це було розкидане по кімнаті. Папери на підлозі, рахунки, срібло, золото. Всі відділи та ніші стола-секретера, що замикались за допомогою коду, який знали лише Ізабелла та її чоловік, були відчинені. Через це стіл видавався багатоголовим звіром, що гарчав своїми порожніми голодними пащами. Картина, за якою у стіні знаходився сейф, трималась на одному цвяху, дверцята хованки – відкриті навстіж.

– Де пан Любомирський? – вичавила з себе збентежена Ізабелла. – Де мій чоловік?! – гаркнула на слугу.

– Він рушив до короля. Його викликали. Це було доволі давно. – Карл схилив голову, наче це його провина – увесь цей безлад в найпотаємнішій кімнаті палацу.

– І мене не попередив?! – Ізабелла зійшлась на крик. Її груди стискала суміш люті, образи й розпачу.

– Я вже відправив до нього людину зі звісткою. Пан приїде, як тільки зможе.

По паперах, рахунках, розписках Ізабелла ступала своїми маленькими оксамитовими черевичками. Вона зупинилась у центрі кімнати й озирнулась. Вікна були зачинені зсередини. До цього кабінету на горищі лише один вхід – тільки той, яким вони разом з маршалком дістались.

– Хтось звідси виходив?! І що звідси могли вкрасти?

– Ми це з’ясуємо, ясновельможна пані. Я звернув увагу на не заперті до кінця таємні двері, що вели з коридора челядної на горище, тому й вирішив перевірити і знайшов кімнату в такому стані. Всі слуги палацу задіяні в прийомі. І я не думаю, щоб хтось бачив, як сюди заходили чи виходили.

Тендітна жінка обіперлась рукою на столик – єдине, що нападники не зачепили й не перевернули. Через надто сильно затягнутий китовий вус корсета їй стало важко дихати. Спроба схопити повітря глибше не вдалась, в очах потемніло, княгиня втрачала свідомість. На мармуровій стільниці аналоя невідомо звідки лежала її темна маска, що захищала лице від пекучих сонячних променів. Чорна, з вирізаними очницями та іронічною посмішкою.

Каетан Ігнацій Солтик гнівався. Лють була нестримною, якби ж його воля, не стало б у рідній Польщі ані Любомирських, ані Чарторийських, цих руйнівників Корони! Од злості йшов він поспіхом, а від того в цей прохолодний вечір було йому спекотно. На чолі та підборідді виступив піт. Єпископ Краківський швидко рухався грунтовою алеєю парку палацу Вілянув у бік парадних воріт. Гості ж Любомирських – у гарному настрої сунули йому назустріч. Жіночий щебет, сміх та музика видавались єпископу какофонією, недоречною в такі буремні для Польщі часи. Один із гостей ледь не зіштовхнувся з архієпископом- той роздратовано відштовхнув неуважного молодика. В кінці алеї Каетан Ігнацій Солтик оминув череду карет. Коні, які довезли до палацу хазяїв, задоволено жували сіно. Візники спілкувались і жартували. За мить єпископ Краківський дістався навстіж відчинених воріт палацу.