Увесь дивний набір паперів наводив Ізабеллу Любомирську на думку, що розум батька став підводити. Розписки були датовані різним часом. Зв’язку між ними не було. Мабуть, її сивочолий тато був не в собі – коли вирішив передати їх. І доньчине серце від того тужно защеміло.
Під час чаювання жінка викликала до себе маршалка свого палацу. Той з’явився миттю.
– Ваша світлосте…
– Карле, вже відомо, що саме зникло з кабінету?
– Ми до ранку з його світлістю співставляли всі документи. Мушу сказати – все на місці. Грабіжники нічого не встигли взяти. Вочевидь, їх щось лякало, і вони свою справу не завершили.
Ізабелла була здивована.
– А фамільні коштовності?
– Усе на місці, ваша світлосте.
– Добре, можете йти.
Двері за маршалком гучно зачинились, а Ізабелла потонула у тривожних думках. Княгиня була певна: нападники повернуться, і хтозна, що може тоді статись…
По оббитих шовком стінах плигали сонячні зайчики – вікна золотились яскравим вранішнім світлом. Соловейко надворі ніяк не вгамовувався. Ізабеллі чимдуж захотілось опинитись де-інде. Десь, де буде набагато спокійніше й безпечніше. Її рука простягнулась до мідного дзвоника з високою ручкою у вигляді давньоримської колони. Він розливчасто задзеленькотів.
– Так, ваша світлосте. – Карл повернувся так швидко, наче увесь цей час чекав за дверима.
– Карле, ви ж посилите охорону палацу?
– Я вже це зробив.
– Добре, тоді я поїду звідси зі спокійним серцем. Я хочу сьогодні ж рушити до Ланцута.
– Як скажете, ваша світлосте.
По цьому Ізабелла встала з-за столу й вийшла. Вілянувський палац відразу загомонів. Служки поспіхом збирали речі своєї пані. У величезні скрині складали те, що їй мало б стати в нагоді в Ланцуті. В цю пору року там тепліше, ніж у Варшаві – це південніше й ближче до Кракова. І хтозна, може, саме в ті землі вирушив єпископ Краківський – Ізабеллі кортіло його провчити за учорашню неввічливість. Як він посмів прийти і поставити її, Любомирську-Чарторийську, не лише у незручне становище, а ще й погрожувати їй?!
Фамільний палац у Підкарпатті – в Ланцуті був улюбленою Ізабеллиною хованкою від галасливого варшавського вищого світу. Це був добре укріплений замок з бастіонами, перетворений на сімейну резиденцію. Палац-фортеця.
Була ще одна причина терміново рушити до Ланцута – Ізабеллі слід простежити за роботою архітектора, який у своїх листах вимагає щораз більших видатків. Замок в Ланцуті Любомирські перебудовують вже понад десятиліття. Реконструкція виявилася не лише тривалою, а поглинала, наче чорна діра, статки фамілії.
– Ольго! – гукнула княгиня.
Покоївка наблизилась. Вона була завжди поруч, із самого раннього віку. Дівчинкою русинку Ольгу, бідну шляхтянку, забрали від батька-матері з Волині і перевезли у краківський палац бабусі Ельжбети. Кароока і чорнява, вона ще тоді вирізнялась від решти челяді поставою, лицем та надзвичайно красивими руками з довгими тонкими пальцями. Ольга стала чи не єдиною людиною, якій Ізабелла довіряла. Вона знала всі секрети панночки, а ще й не раз вигороджувала Беллу в дитинстві під час їхніх бешкетувань і завжди брала усі провини на себе.
– Олю, поклади це у скриню, де лежатимуть мої сукні. – Ізабелла простягнула покоївці батьків футляр. Про всяк випадок вона вирішила його взяти із собою. Ох, як княгиня воліла б утерти носа пихатому єпископу Краківському – і ця розписка його близького родича могла у цьому допомогти! Щоправда, Ізабеллі ще треба вигадати, як її використати.
– І, будь ласка, збирайтесь швидше. Я б не хотіла десь зупинятись на ніч.
Минуло лише дві години. Золочений хронометр у залі прийомів відбив рівно 10-ту. І карета, завантажена скринями, виїхала з воріт палацу Вілянув. Ізабелла в темно-синьому дорожньому костюмі й у вишуканому трикутному капелюшку дивилась у вікно. Ольга, що сиділа навпроти, намагалась вишивати, в панни у руках був, як належить, молитовник – та карета підстрибувала, бодай щось прочитати було неможливо, тим паче втрапити голкою у потрібне місце. Дві жінки подивились одна на одну й засміялись через недолугі свої спроби відповідати образові допропорядних панн, який був нав’язаний їм громадою й XVIII століттям. Ізабелла закрила книгу і з легкістю видихнула – нарешті з Варшави!
Вона вдивлялась у пейзаж за вікном ридвана, на величезні липи, які росли за стіною палацу Вілянув – навіть захист таких гігантів не давав їй тут відчуття безпеки. Жінка перевела млосний погляд на стіну свого маєтку. Та вираз очей враз змінився – княгиня вжахнулась. Руки стиснули молитовник до болю в пальцях. Біля огорожі палацу стояв той самий чернець у сутані з насунутим на лоба капюшоном. Чи не привид це? Темну постать було добре видно на тлі залитої сонцем стіни. У ченця в руках було розаріо, але він не молився – Ізабелла на собі відчувала його крижаний погляд. Він скував її, наче й справді заморозив у цей спекотний травневий день. Ізабелла хотіла вже закричати, але, заціпеніла, так і не змогла. У вікні тим часом вже одне за одним змінювались будинки варшавської знаті. «Нехай привиди Вілянува залишаться із ним», – подумала княгиня. Її палац надійно захищений – так пообіцяв Карл. І якщо чернець аж ніяк не той, ким себе видає, а звичайний грабіжник – його обов’язково затримають.
Читать дальше