Ганна Гороженко - Воля Ізабелли

Все. Цей папір не підписуєш і відправляєш шляхтичу Бобровському. Він все зрозуміє.

По вечері Каетан Ігнацій Солтик припав на коліна до темного хреста на білій монастирській стіні, дістав свої чотки й почав ревно молитись. З часом молитви переростали у важкі роздуми, й він не зчувся, як за крихітним ґратованим віконцем небо стало світлішати. Цієї ночі єпископ краківський не спав. З першим променем сонця, що втрапив у келію, одягнув перуку, кафтан та єпископську краватку й вийшов надвір. Там на нього вже чекала та сама карета з четвіркою. На мить Ігнацій Солтик спинився, задивившись на ранкове небо. Його плеча торкнувся незнайомець, що простягнув листа. Ігнацій папір благословив, запопадливо одягнув рукавички і взяв аркуш до рук. Понад усе боявся архієрей отрути.

В листі була лише одна фраза латиною:

Non cuilibet pulsanti patet ianua. [4] Не кожному, хто стукає, відчиняються двері. ( Лат.)

Прочитавши це, єпископ Краківський послання розірвав на дрібне шмаття й сів у карету. Монастирська брама відчинилась, і четвірка помчала сонними вулицями Варшави.

Бризки розлітались навкруги, щойно рука торкалась пружних струменів водоспаду. Від наповнених веселкою дрібних крапель, які рясно обсипали усе тіло, стало весело, наче в дитинстві. Шипіт шурхотів і шипів, його води розбивались об камені «ш-ш-ш-умовинням», яке намагався переспівати невгамовний соловей. Де ж тут сховалась ця крихітна співуча пташка? Ох, як же радісно тріпоче серце! Як хочеться нестримно сміятись та веселитись у чистих прозорих водах! Шубувстати, штовхатись, шуміти. Щемнуло серце, йойкнуло – за стіною води примарою з’явилась темна фігура у чорній масці. Крижаним холодом це видіння скувало серце. Й лише вправний соловей попри все витинав свої пісні.

Ізабелла прокинулась – і хоч вікна в опочивальні були щільно зачинені, тут було добре чутно птаха, що у цей травневий ранок гучно закликав до себе пару. Біля ліжка стояв порцеляновий глечик з крижаною водою. В опочивальні зимно. Вочевидь, комин вже давно згас. І як же не хотілось вставати з нагрітої постелі! Рука хутко схопила холодний мідний дзвоник, який щоранку оголошував всім у палаці – пані прокинулась.

Зайшла Ольга. У сірій вовняній сукні з вишитими чорним рукавами – це вбрання відрізнялось від інших служниць. Ольга була особистою покоївкою господині. Княгиня наказала спершу розвести вогонь, і коли дрова в комині запалахкотіли й у кімнаті стало тепло, Ізабелла Любомирська схопилась із ліжка і загорнулась у домашню сукню зі сріблястого китайського шовку з журавлями та пурпуровими квітами на хутряній підкладці. За мить їй повинні були принести ранковий гарячий чай. Княгиня стояла посеред покоїв і невдоволено дивилась на двері, звідки давно вже мала зайти служка зі срібним розносом. Наче ціла вічність минула, а цієї нероби все ще не було. Від сварливих думок її світлість відволік згорток у чорному оксамиті, що втрапив їй на очі. Вона недбало лишила його на консольному столі біля дверей. Ізабелла згадала всі події останнього вечора. Ох, який же тяжкий і моторошний день був учора!

«Батько був правий – у Варшаві направду стало небезпечно. Але ж де те ледащо?» Ізабелла рішуче наблизилась до дверей, вони розчинились, і служниця із заклопотаним та одночасно винуватим виразом обличчя з’явилась із чаєм, що плескався й парував у білосніжній порцеляні. На розносі в креманці шляхетно виблискували льодяники монпансьє.

– Чого так довго?! – гаркнула Ізабелла. Служниця, ховаючи очі, мовчки вклонилась. – Хутко! – в княгині не було жодного настрою вислуховувати виправдовування челяді. Вона під пильним суворим поглядом господині засервірувала стіл біля вікна й як опечена майнула з кімнати. Щойно двері за нею зачинились, княгиня попрямувала до консолі.

«Як же почуватись тут безпечно? Палац великий, і потрапити сюди може будь-хто. Головне тепер – з’ясувати, що ж украли із секретного кабінету?»

Жінка розгорнула оксамит і відкрила футляр. Там були кілька розписок теслі, який наперед взяв у Августа Олександра Чарторийського 20 золотих луїдорів за інкрустації червоним деревом. Давній лист, підписаний італійцем Джакомо Джироламо Казановою ще у 1766 році, яким той засвідчив продаж батьку кількох предметів антикваріату. Та несподівано – борговова розписка варшавського каштеляна Мацея Солтика на суму в 2 тисячі луїдорів. Ізабеллу здивувала надзвичайно велика сума. Та й те, що в борг у тата взяв кошти сам варшавський голова – а він, людина не бідна, й рідний брат єпископа Краківського! Ізабелла згадала учорашню суперечку з Каетаном Солтиком, після чого той блискавично полишив Вілянув. Сьогодні ж в її руках з’явилась ця надзвичайно підозріла розписка – можливо, вона стане княгині ще й дуже корисною.