Ганна Гороженко - Воля Ізабелли

Батистова сорочка, в якій її світлість завжди приймала ванну, була з настільки тонкої тканини, що ледь відчувалась на тілі навіть у воді. Мармурова купальня вже нагрілась та парувала. Хмаринки підіймались угору – наче дим від ладану. Думки розлітались геть, і голова жінки стала безтурботно легкою.

За деякий час Ізабелла подивилась на руки – тепла вода утворила ривчаки зморшок на пальцях. Обряд омовіння треба було завершувати. Жінка підвелась, служниці бережно загорнули маленьку тендітну фігурку з сніжно-білою шкірою в численні простирадла. Ізабелла присіла на свою тронну канапу й по-холопському підібрала ноги – наче вона й не королівського роду, а проста смертна жінка. Доторкнулась до мокрого волосся, з пасма на шиї стікав струмок прямісінько в складку між маленьких грудей. Чорні прямі коси до плечей – за останньою модою рококо їх приховують під пишними перуками. Й мало хто знає, що коси в неї могли б витись, якби їм дозволили вирости бодай трохи довшими.

Після горнятка ромашкового чаю та кількох канапок на сніданок жінка підійшла до позолоченого дзеркала. Це було знаком для служниць – про початок одягання. Спершу княгиню облачили у нову сорочку з білим мережаним низом. За ним – теплі панчохи, що обв’язувались стрічками над колінами. Шовковий корсет з китового усу, «кошик» на стегна, який створював об’єм там, де його воліли бачити найбільші модники того часу. Вправні служниці одягали княгиню прудко – таємні кишені, планка на корсет, спідниця в яскраво-сині квіти, розсипані на білому індійському мусліні, і врешті – улюблений жакет кольору неба, для прогулянок у палацовому саду. Щоб теплі весняні промені не відбились вульгарною засмагою на обличчі, княгиня одягла чорну маску і капелюх із широкими полями. Сьогодні в неї прийом до якого її світлість готуватиметься цілий день.

В саду маленьку постать у блакитному, що вийшла на палацові сходи, бачать усі мешканці маєтку. Це їх змушує рухатись швидше. Всі знають: княгиня з холопами буває жорстокою, якщо їй щось не до вподоби. Тож садівники хутчіш висаджують травневі троянди біля паркових воріт. Служниці розвантажують карету з продуктами для кухаря вдвічі швидше, ніж до цього. А під альтанкою музики, яким наказано репетирувати сьогодні цілий день – миттю розсипаються по своїх місцях і заводять Йоганна Фукса.

Зі спини до княгині наблизився чоловік у темному камзолі й застиг у поклоні. Стояв так довго, наче не людина він, а одна із паркових статуй.

– Карле, – промовила маска, відчувши маршалка свого палацу спиною, якимось шостим чуттям. – Чи вже привезли суницю та ананаси?

– Так, ваше світлосте. Яке вино сьогодні подавати?

– Угорське. Не будемо розбещувати наших гостей, – з іскоркою іронії висловилась маска. – Так, іще передайте моїй Ользі підготувати сукню з яскраво-блакитної тафти, яку мені надіслали напередодні.

Маска розкрила віяло і рушила грунтовою стежкою до щойно висаджених троянд.

У Варшаві княгиню називали «Блакитною маркізою». Своєму улюбленому кольору вона рідко зраджувала. Більше того, найбільші франти країни відзначали: ця жінка знайшла безліч відтінків блакитного, тож її образи ніколи одноманітними не були.

А ще Ізабелла була відома своїм неперевершеним смаком. Її замки та палаци вважались найелегантнішіми, колекції антикваріату найбагатшими, а парки найкрасивішими. Парковий сад у Вілянуві з чіткими геометричними формами вважався кращим в країні. Кожна рослина в ландшафті мала знаходитись на своєму місці. Ялівці, самшити, лілеї, троянди разом створювали ідеальну, математично вивірену гармонію. Тож княгині ще здалеку впав в око щойно висаджений кущ, який порушував цілісність всієї картини. Ох, зроду вона не любила, коли свою роботу холопи виконували абияк. Тож із садівником блакитна маркіза не панькалась, і той миттю відчув на собі увесь колючий, крижаний гнів господині. І справжнім рятунком для винного став маршалок палацу, який притьмом наближався. Той поспішав, майже біг, і зупинившись, Карлу довелось тамувати подих.

– Ваша світлість… Його світлість… князь Чарторийський…

– Мій батько? Приїхав? – княгиня миттю пом’якшила свій тон.

Щойно вона це вимовила, як побачила за кілька десятків метрів фігуру свого батька в оточенні ще кількох статних чоловіків.

– Це ти чи не ти, моя люба Ізабелло? – не приховуючи посмішки, промовив її тато, йдучи повз щойно висаджені кущі.

Це був уже немолодий пан, гарно вбраний, з ідеальною перукою. Найближча людина для Ізабелли. І хоч він теж ніжно ставився до своєї доні, але найбільша любов Августа Олександра Чарторийського – його землі і політика.