Ганна Гороженко - Воля Ізабелли

Карета влетіла у ворота парку палацу Вілянув. За нею ґратовану високу браму зачинили, візник збавив швидкість, й екіпаж, похитуючись, повільно котився до входу розкішного маєтку. Будівлі потонули у нічному мареві. І лише сяйво повного місяця позначало обриси палацових садиб.

Ізабеллі було все ще моторошно. Служка різко відкрив дверцята карети, що стала біля сходів, жінка не на жарт злякалась, в цій імлі челядник видався їй привидом. Княгині коштувало неабияких зусиль, аби втриматись і не зойкнути від переляку.

– Запаліть свічки й комини по всьому палацу! Негайно!

Ізабелла запнулась плащем й не заходила до садиби. Ближче посунулась до лакея, який стояв при відчинених палацових дверях. Тіло княгині тремтіло – чи то від холоду, чи то від страху. І лише коли у вікнах замерехтіли вогники від канделябрів, вона наважилась до палацу зайти. Жінка поквапилась услід за челядником, який тримав у руках підсвічник. Постаті відкидали на стінах довгі тіні, що пропливали парадними сходами.

В опочивальні вже розгорявся комин. Біля нього прислужниця, стоячи на колінах, закидала у вогонь дрова. Ізабелла підійшла до полум’я й простягнула змерзлі руки. Вхололі пальці кололо від жару, яким наповнювались покої її світлості.

Від вікон доносився гамір. Іржання, крики, жіночий лемент. Служка повернулась обличчям у бік шибки, дивилась осудливо, немов це вона – господиня дому, яка кидає суворим оком на недбалу челядь, що спричинила нічний галас. Ізабелла, вже трохи зігрівшись, відірвалась від теплого духу й рушила до вікна. За склом у світлі смолоскипів помітила обриси коня, що встав дибки, й одного зі своїх слуг, який намагався спіймати тварину за повід. Поруч на землі лежала людина. Серце княгині стривожилось. Вона схопила підсвічник і помчала униз.

Дворові вишикувались довкола лежачого і голосно радили жінці, яка схилилась над ним, як саме розвернути впалого вершника обличчям догори. Коли господиня підійшла, челядь розступилась і вона побачила скривавленого юнака в плащі, який тремтячою рукою намагався розстебнути камзол. Його голова вже лежала на колінах однієї з княжих служниць. На її фартухові проступили сліди крові. Юнак сухими збілілими губами промовляв щось пошепки.

– Ваша світлосте, він від вашого батька, – сказала челядниця.

Ізабелла припала до юнака. Той з хрипом прошепотів:

– Лист, лист…

Княгиня не відразу розчула. Й лише потім зрозуміла, навіщо хлопець тягнувся долонею до грудей. Ізабелла допомогла йому розстебнути на камзолі гудзики, юнак застогнав. З потаємної кишені виглядав кутичок паперу.

– Він поранений, – з острахом прошепотіла служниця.

– Лікаря, негайно! – гучно звеліла княгиня.

Та вслід за цим хлопець тяжко видихнув і завмер. Його великі зіниці миттю стали скляними, в обрамлені густих вій втупились у чорне небо. Кругле обличчя, пухкі губи видавали в цій людині дитину, яка лише нещодавно відчула присмак дорослості. Княгиня торкнулась хлопцевої руки – та була крижаною.

– Лікаря не треба. Покличте панотця, – втомлено, майже пошепки, промовила її світлість. Вона підвела очі на темні небеса, з яких вдалечині сміявся повнолиций місяць.

Княгиня стискала у руці лист з темною плямою крові. Підвелась. Челядь миттю розсіялась. Із сумним серцем жінка зайшла в залу, присунулась до комина й зірвала печатку з учетверо складеного паперу. Вощений герб Погоня – князів Чарторийських тріснув і розпався навпіл. Ізабелла розгорнула послання.

«Люба доню, рідна Белло. Пишу стисло, тому без красномовних витинань. Я зараз перебуваю в Кракові, на півдорозі з Волині до Варшави. Мушу сказати, що не подобається мені те, що я бачу на наших землях. Тут оселились московські солдати – наче неофіційно, – але вимагають для себе розквартирування. Та хоч я згоден миритись із їхнім перебуванням, але не з підбурюванням моїх холопів. Русинів нацьковують на поляків. На Волинь заїжджають час від часу австрійські вояки. Ці ж розпалюють ненависть у шляхті, яка й без того горить ненавистю до короля та холопів. Місцеві шляхтичі та крамарі вже привселюдно погрожують знищити, як вони кажуть, «русинських свиней». Доню, донеси до Понятовського що втручання потрібне й якнайшвидше. Боюсь я, темні часи Річ Посполиту не полишають. Вірити варто хіба що у розум короля, якому ти й твій чоловік допоможуть. Обіцяю, що і я рук не складатиму. Є в мене одна ідея. Але про неї трохи згодом. Тож хай Господь тебе благословляє. І я тебе благословлю, – твій батько Август Олександр Чарторийський».