Ганна Гороженко - Воля Ізабелли

Жінка гучно розсміялась.

– Пане Казанова, компаньйоном у чому?! Ваша слава йде попереду вас, і вся Європа знає, що ви насамперед шпигун! – Джакомо Казанова зробив вигляд, що не зрозумів останнього слова. Тож жінка повторила:

– La Spia! [1] Шпигун ( іт.).

На обличчі чоловіка з’явилася посмішка:

– А ви, моя яновельможна княгине, могли би стати прекрасною шпигункою!

Запанувала напружена тиша, та за мить кімната осяялась дзвінким сміхом, що луною пронісся по всіх розкішних кімнатах палацу Вілянув.

Іноді наша пам’ять недоречно виштовхує на поверхню заховані глибоко в сердечний мул важкі спомини. От і цього разу Ізабелла на мить опинилась у квітні 1766 року, в час, коли за посмішками та веселощами їй довелось приховувати важку, надзвичайну, просто звірину тугу. Аби не думати про це, Ізабела вдарила себе по зап’ястку згорнутим віялом і присунулась ближче до вікна. Карета мчала, підстрибуючи на бруківці. Була вже майже ніч. На варшавських вулицях панувала тиша.

Ізабелла дивилась на місяць – тепло-жовтавий, повний, що піднявся над містом. Він то ховався за гострими дахами будинків і високими деревами, то виринав і знову своїм яскравим кругляком променив нічне небо. Жінці здалось, що на тому місяці – хтось, можливо, така сама, як вона, теж милується нічним небом. І на інших планетах і в інших світах у цю саму мить такі ж карети, мчать запилюченими дорогами, керманичі їх поспішають і пришвидшують коней, а подорожні вдивляються у примарні нічні краєвиди. Жінка замріявшись заплющила очі, дорога її заколисувала, так що вона вже майже заснула. Нестямилась, як ридван зупинився. Візниця з кимось перегукнувся, коні рушили знову. Ще кілька хвилин – і нова зупинка. Нарешті кучер зістрибнув з передка, зробив кілька кроків і відчинив дверцята. З темряви виринули засліплюючим полум’ям смолоскипи. Ізабелла насунула на голову капюшон плаща і рушила за служкою в червоній лівреї.

Її карету спрямували на боковий вхід до королівського палацу, і це її засмутило. «Станіслав боїться розголосу. Знов буде казати, що дбає про мене і мою репутацію», – промайнуло в думках. Сходи, переходи, знову сходи. Цей палац величезний. У ньому не лише королівські апартаменти, а й кабінети уряду. З ранку й до вечора сюди сунуть парламентарі. Й так уже вийшло, що всі законотворці Польщі зібрані під цим одним шпилястим дахом. Мабуть, щоби монархи Речі Посполитої ніколи не розслаблялися і завжди пам’ятали: їхній вік у Польщі короткий, а свій трон навряд чи вони передадуть у спадок. Король Речі Посполитій – посада врешті виборна.

Ізабеллу провели ледь освітленим коридором, у великі вікна зазирав повнолиций місяць. Їй здавалось, що з нього, згори, хтось все ще стежить за нею і лукаво усміхається, спостерігаючи, як маленька жінка, наче крадійка й розбійниця, йде до королівських покоїв. Червона ліврея попереду спинилась, розвернулася, вклонилась, відкривши масивні двері. Світло з опочивальні затягло Ізабеллу, як ліхтар – метелика. У легкому реверансі жінка застигла при вході. Очі не підіймала, а позирала собі під ноги – роздивляючись візерунки дерев’яного паркету.

– Моя люба, я дуже радий вас бачити! – з цими словами її руки торкнулась тепла долоня високого чоловіка, одягненого у сорочку з пишними рукавами і в зелений домашній камзол.

Жінці була знайома кожна риса обличчя цього пана. Кожен рух, кожна мімічна зморшка довкола губ, кожна рисочка на чолі й навіть ледь помітний крихітний шрам на підборідді. О, це була ціла дитяча пригода! Вони крали яблука з садів їхньої бабусі! Тобто робили вигляд, що крали – адже ті яблука, яблуні, сади, палаци і все, що було в них, належало тільки їм, Беллі та Славку.

– Вас, напевне, провели боковим входом. Центральний я наказав зачинити. Бо запланував оновити цю стару халупу. І в мене грандіозні плани!

Його величність був у гарному гуморі. Він схопив Ізабеллу за руку і підвів до столу, на якому були розкладені плани реконструкції палацу. Король вдоволений, наче дитина, розкладав перед гостею аркуші з кресленнями і заходився пояснювати кожне зображення. Ізабелла робила вигляд, що слухала уважно, та подумки відзначила: «Який же хвалько… Вік його не змінив анітрішечки».

Це було довго і насправді нудно – слухати про чужі ідеї та плани, надто нецікаві для княгині. До королівського палацу, до монарших покоїв ця жінка приїхала, бо мала чітку мету. І навіть на руку була їй та підвищена секретність, з якою її зустрів Божою милістю і волею народу король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жемайтійський, київський, волинський, подільський, підляський, інфлянтський, смоленський, сіверський, чернігівський Станіслав Август Понятовський. Ізабелла мала наказ від свого батька, всім відомого поважного й потужного політика Речі Посполитої Августа Олександра Чарторийського. Той переймався долею Речі Посполитої, рідної країни, яка стала полем дипломатичних битв відразу кількох країн: Пруссії, Австрії та нещодавно створеної з Московії Російської імперії. Всі вони до кордонів підтягують армії, надсилають шпигунів, підкуповують інтриганів. Навіть бодай якось політично підковані жителі багатонаціональної держави, які не цураються вести дискусії, стають агентами чужих розвідок і розносять гасла й вимоги від міських ярмарків до королівських покоїв. У будь-якій корчмі Речі Посполитої стала вже звичною картина, як у важковпізнаваному темному одязі чоловік силою чи підступом змушує господаря підробляти шпигуном: