Ганна Гороженко - Воля Ізабелли

– Будеш мені розповідати про все незвичне, що тут побачиш, – з цими словами незнайомець кидає на дубовий стіл кілька мідних шелягів чи грошей. А за цим втаємниченим клієнтом приходять й інші. Й нерідко корчмар, сам того не здогадуючись, стає агентом шпигунських мереж відразу кількох держав.

Рідня ж Ізабелли – русини Чарторийські, що з берегів волинської річки Стири, з родового дому Ольгерда Гедиміновича зросли і досягли надзвичайних висот у цій для них рідній країні. Досягли битвами й підступами, чесною службою і зрадами – та врешті, саме їхній родич – найближчий, нині на троні Республіки. Станіслав Август Понятовський – кузен Ізабелли Чарторийської, за чоловіком Любомирської. Й навіть її муж – великий маршалок коронний Станіслав Любомирський, який стежить за дотриманням етикету при дворі, не проти ніжного спілкування своєї дружини з монархом, бо й він прагне більших вольностей для своїх земель і їхніх мешканців – русинів.

– Ваша величносте, у мене особлива місія, – промовила Ізабелла, щойно з’явилась пауза у тривалому монолозі Станіслава Понятовського.

– Белло… – видушив із себе король. Він зробив крок від столу і сів на оббитий шовком елегантний стілець. На мить жінці здалось, що чоловік навпроти стомлений. Але ж після коронації минуло лише чотири роки! Та король миттю змінився в лиці, щиро всміхнувся і простягнув до неї руку.

– Белло, підійди. Для мене ти завжди будеш Прекрасною – Беллою. Ти пам’ятаєш – тобі було лише 14, мені 18 і ми з тобою чудово грали в дві руки? От якби в мене тут стояв клавесин! Ми б з тобою змусили рухатись цих мух! – Станіслав кивнув у бік дверей, за якими стояли служки.

– Ваша величносте, не варто ображати тих, хто оберігає ваш спокій, – посміхнулась Белла.

– Якби вони дійсно оберігали мене, то не підпускали б усіх тих радників, а головне – твого чоловіка! – Король гучно засміявся.

Королівські покої – невеликі. Якомусь розпещеному французькому баронету – навіть видались би занадто аскетичними. Мало тут позолоти й різьблення. Втім, Ізабелла знала – це перше віяння нової моди, яку схопив король Польщі. Станіслав її відчував. Замолоду він багато подорожував Європою, мав друзів у численних королівствах й князівствах, цікавився новинками у всіх сферах – від одягу до наукових розробок.

І нині листи Станіславу Августу Понятовському надсилають звідусіль, гінці не жалкують коней, аби привезти звістку із Франції чи Англії про щось надзвичайно цікаве й небуденне. Тож і зміни у королівському палаці мають стати кардинальними. Але чи будуть вони у Речі Посполитій? Ізабелла вирішила заговорити про політику й залучила свій вроджений талант цікавої співрозмовниці.

– Ваша величносте, чи можу я до вас звернутись, як у дитинстві?

– Тільки не називай мене Славком, – знову засміявся король.

– Станіславе, в країні забагато шпигунів. А надто московських. Їхня армія на наших землях, і це неприпустимо. Подбайте про свою безпеку і нашу країну. Станіславе, я знаю, вам, може, не хочеться вірити – але я відчуваю: якщо московитів не відправити геть, буде щось недобре.

– Белло, твоя родина спершу хоче вольностей і рівних прав для русинів та поляків, а коли це отримують за підтримки Москви, то хоче чогось нового! І тепер через такі надмірні бажання Чарторийських моя країна на межі війни!

– Ваша величносте, я просто хочу попросити вас бути обачним… Ви надто близько до себе наблизили царициного посла.

Запанувала тиша. Така, що було чутно тріскіт з камінів. Відразу у двох димарях, що були облаштовані в різних кутах покоїв, палав вогонь. Від цього в кімнаті було спекотно й задушливо. Ізабеллі так закортіло бодай ковтка свіжого повітря.

– Я не можу і не хочу віддаляти посла. Княгине, це моя позиція, і на тому я стоятиму, – громом пролунало з вуст монарха.

Ізабелла вибухнула:

– Ваша цариця вас знищить!

– Ізабелло Любомирська, ви розмовляєте зі своїм королем!

Жінка наче й не чула цих слів, розвернулась і попрямувала до виходу.

– Я не дозволяв вам іти! Белло!

Лишився лише один крок до дверей, як її зупинив король. Опинившись позаду, він обійняв маленьку й справді крихітну порівняно з ним – поставним, жінку. Нахилився до її голівки у великому напудреному парику:

– Я тебе просто зараз вкушу за твою рожеву щічку…

Ізабелла вирвалась. Не знаючи як вислизнула з його рук і відкрила двері. Служка, що мить тому солодко позіхнув, враз підхопив канделябр і понісся залами, сходами, залами…