Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

Я ніколи не міг назвати себе сентиментальним, й мене ніколи не вабило сюди, а для батька Лемберг став містом, згадка про яке завжди ятрила душу, через те у нашому домі майже ніколи воно не згадувалося. Батька не стало чотири роки тому, і він так і не знайшов у собі сили повернутися сюди. Для мене Лемберг також залишився б тільки географічним терміном, якби не рішення цісаря Франца Йосифа зробити експедиційну поїздку «улюбленими краями». І треба ж було такому статися, що розв’язати проблему, невідь-звідки повідомлену міністром-президентом Карлом Фердинандом фон Буоль-Шауенштейном цісареві, можу лише я.

Будь воно неладне, моє походження!

Я вирішив і надалі дотримуватися ще у Кракові визначеного іміджу й намагатися не виділятися. Принаймні попервах. Тому мундир, яким я дуже пишався – білий кітель з червоними штанами, – так і залишився чекати свого часу у шафі, а натомість я одягнув коричневі картаті штани і такий же жилет. Вирішив не ризикувати білими штаньми – невідомо, куди сьогодні мені доведеться відбути, а ходити забрудненим особливого бажання не було.

Стоячи перед дзеркалом, я востаннє перевірив, чи достатньо білою є моя сорочка і чи правильно зав’язана краватка. Конрад мовчки допоміг одягнути темний укорочений фрак, почекав, поки я перевірю годинник, подав тростину і циліндр.

Тепер я був готовий до всіх несподіванок, які мені готувало це місто. Хтось інший, звичайно, висловив би своє захоплення моїм гардеробом, але від свого слуги такого я не чекав – за своє життя він встиг надивитися на багато чого: і мої туалети, що лише на день-другий відставали від останньої віденської моди, і на те, на що ці туалети невдовзі перетворювалися.

Сам же Конрад одягнув мундир тірольського стрільця і причепив на нього скромну медаль «За хоробрість», якою дуже пишався. Спочатку я хотів було заборонити йому одягати її будь-де, але зрештою відмовився від свого наміру – нагорода мого слуги була заслужена, а той факт, що простого ловеласа возить сам тирольський герой, надавала моїм поїздкам певної таємниці.

Годинник на міській ратуші пробив другу годину, я зрозумів, що не встигну до назначеного часу. Зрештою, мої повноваження дозволяли, ба навіть вимагали приїжджати на наперед обумовлену зустріч пізніше. Бургомістр має усвідомити, що відтепер не його чекатимуть, а йому самому доведеться почекати.

Мої приготування врешті набридли Конраду.

– Пане, нам слід поспішати! – обережно сказав він.

– Так, авжеж! Поїхали! – згодився я.

Конрад надів на голову капелюха із знаменитими тірольськими китичками і відчинив переді мною двері. Я відзначив, що управитель постарався на славу: коні були вимиті і відгодовані, карета вичищена від пилюки і багна. Поки я піднімався у салон, Конрад встиг зайняти своє місце фірмана.

Тепер я зміг по-новому роздивитися місто. Сонце вже встигло зачепитися за зеніт і розігнати набридливу мряку. Вимита нічним дощем бруківка сяяла на сонці й сліпила очі. Місто жило своїм звичним життям, незрозумілим приїжджим, але мало цим переймалося. Навіть мені, людині новій, вчувалася ледь вловна напруженість, яка зазвичай виникає напередодні якоїсь неординарної події. Що ж, подія, яку чекав Лемберг, дійсно була неординарна. Зрештою, саме через неї я і прибув у місто моїх предків.

Вузькими вуличками, явно не розрахованими на зустрічний рух двох екіпажів, я нарешті дістався до мети, причому Конраду двічі довелося криками доводити своє виключне право проїхати першим. Я не втручався у суперечку. Для цього й існують слуги, щоб захищати своїх панів, а у Конраді я аніскільки не сумнівався.

Коли коні зацокотіли бруківкою площі, я зазирнув через вікно. Переді мною височіла будівля ратуші – мета моєї поїздки. Площею вільно походжали пишно вдягнені пани і панянки, але від мого ока не сховалася одна обставина: одяг місцевої аристократії відставав від столичної моди на три-чотири місяці, а у декого – й на цілий рік. От, наприклад, у цього пана, який щось розповідає смішне своїй супутниці, у фрака надто довгі фалди. Чоловіки у Відні вже давно віддають перевагу укороченому варіанту. Та й його супутницю важко назвати модницею. Навряд чи у Відні наділи б щось подібне.

Тим часом карета зупинилася, і я зрозумів, що ми прибули на місце. Зазвичай у подібних випадках дверцята карети відчиняє мій слуга, але тут Конрад вирішив підіграти мені. Почекавши хвильку, він крикнув:

– Гей, нероби! Ану допоможіть панові вийти!