Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

Мені було відомо, що тут час від часу виконувалися вироки особливо небезпечним злочинцям, але знав я і про те, що востаннє це сталося чи не сорок років тому. За цей час можна було б уже й забути про це.

– Хіба тут іще досі страчують? – запитав я.

– Не далі як вісім років тому на цьому місці повісили, прошу пана, справжніх поляків Юзефа Капусцінського та Теофіла Вісьньовського.

– За що?

– Перепрошую пана – за шию, – спробував пожартувати супутник, але одразу зрозумів, що жарт вдався недоречний. – Пани Вісьньовський і Капусцінський лише хотіли добитися від попередника світлішого цісаря захисту від зазіхань на свої свободи.

– І хто ті люди, які намагалися так підло зазіхати на свободу поляків? Чи не русини? Ой, пане Пелчинський, здається мені, ви лукавите, – сказав я.

– Що ви, пане Рутецький! Борони Боже мене від такого! – заперечив супутник. – Ви у Львуві вперше, тому не знаєте, що тут відбувається?

– Тоді просвітіть мене, пане Пелчинський! Я так розумію, їхати нам залишилося небагато, але і вас важко назвати Шахерезадою…

– Перепрошую? – не зрозумів Пелчинський.

– В арабів є такий збірник казок, котрі протягом трьох років їхньому правителю розповідала його дружина. Кожної ночі, мушу зазначити!

– Не читав!

– Охоче вірю і насмілюся порекомендувати при нагоді все ж прочитати. Дуже забавне чтиво. То що тут не так з русинами?

– Спочатку свого правління найясніший цісар Франц Йосиф навіть прихильно ставився до русинів, – говорив Пелчинський. – Я кажу «навіть», бо дозволив в університеті Франца Першого [3]  Тепер – Львівський національний університет ім. Івана Франка. вивчати їхню мову. І чим усе це закінчилося? Чим віддячили невдячні русини?

– І чим віддячили?

Мене дедалі більше цікавила ця розмова.

– Їм захотілося автономії! Ви собі можете це уявити? Автономії! І це у той час, коли імперія заледве вистояла через Угорщину! Утворили якусь свою Руську раду і почали вимагати розділити Галичину на дві частини – західну польську і східну русинську. Слава Богу, що найсвітліший цісар вчасно побачив небезпеку. Він поставив намісником Галіції мудру людину, пана Ґолуховського, який розігнав раду, спробував заборонити їхню газету «Зоря галицька», але не вдалося. Поки що.

– А до чого тут поляки? – запитав я.

– А ми, пане Рутецький, ніколи не хотіли поділу Галіції. Цей край має бути один і належати світлішому цісареві!

– І управляти ним мають поляки, – закінчив я.

Мій супутник спокійно відповів.

– Це не моя примха – це визначив сам цісар!

Тим часом карета виїхала на вулицю, яка одночасно була берегом невеликої річки Полтви, що перетинала Лемберг зі сходу на захід. Кучер повернув праворуч, і тепер ми їхали до центру міста проти течії. Час був ранній, тому перехожих на вулицях було мало, лише кудись спішили вічно заклопотані слуги і несли свій нехитрий крам дрібні торговці.

– Якщо ваша ласка, пане Рутецький, то я тут би зійшов, – сказав Пелчинський.

– Тут? – перепитав я.

– Так, до власної оселі іще далеко, не хочу зловживати вашою добротою, а тут найкраще взяти візника.

– Як скажете!

Звичайно, правила хорошого тону вимагали запропонувати відвезти свого попутника до його будинку; у себе у Відні я так би і зробив, але тут не Відень, та й причина моєї появи виключала зайвий прояв шляхетства.

Через невеликий отвір за кучером я наказав йому зупинитися. Мій слуга миттю зліз зі свого місця і поспішив назад, щоб зняти вантаж мого супутника. Поки слуга виконував свою роботу, Пелчинський став прощатися.

– Пане Рутецький, не знаю, як висловити свою вдячність за ваш благородний вчинок, – сказав він. – Якби не ви, не знаю, скільки часу ще мені довелося б чекати на потрібний транспорт.

– Пусте, пане Пелчинський! – відмахнувся я. – Смію вас запевнити, що з вами дорога проминула майже непомітно. Ви напрочуд приємний попутник!

– Дякую за приємну оцінку. Сподіваюся, ми ще зобачимось, якщо ви затримаєтесь у Львуві, як і планували.

– Буду радий новій зустрічі!

Тим часом слуга відчинив дверцята.

– Готово, пане! – сказав він.

Пелчинський востаннє кивнув головою, надягнув невисокий циліндр і покинув салон. Крізь відкриті дверці я зауважив, що слуга поставив валізи попутника не на дорозі, а на тротуарі, чому той зрадів.

– Куди, пане? – поцікавився слуга. – Просто до намісника?

– І як ти собі це уявляєш? – відповів я. – У такому вигляді? Стомлений дорогою? Спочатку відпочинок, а вже потім справи.