Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

– Так, пане! – згодився слуга. – Зволите одразу їхати до вашого маєтку?

– І бажано швидко!

Найбільше мені хотілося прийняти ванну і хоча б годинку відпочити, а вже потім зайнятися справами, котрі привели мене до цього міста.

Будинок, у ворота котрого через деякий час заїжджала наша карета, розташувався на одному з пагорбів, був одноповерховий і, що неабияк важливо, потопав серед фруктових дерев. Я ще не знав, скільки часу мені доведеться затриматися у Лембергу, але у червні провести цей час серед зелених дерев приємніше, аніж просто у кам’яниці на березі річки, що далеко поступається Дунаю, який перетинає Відень.

Прибуття екіпажу вигнало з будинку двох слуг і управителя. Поки один зі слуг притримував переднього коня, другий тим часом встиг відчинити дверцята карети і висунути сходинку. Я надів на голову циліндр і ступив на землю. До мене одразу ж приступив управитель – низенький повненький чоловічок, з усього видно, поляк.

– Щасливий вітати вас у Львуві! – досить чистою німецькою мовив він.

«Поляк!» – відзначив я. Тільки вони за кожної нагоди, а то й без нагоди, не забувають нагадувати іншим, що Лемберг колись належав полякам і звали його саме Львув.

– Занесіть речі у мої покої і приготуйте теплу ванну! – розпорядився я, бо саме цього мені хотілося найбільше.

– Ванна уже готова, – відказав управитель. – Коли мені повідомили, що саме сьогодні у Львув прибуває така поважна особа, розпорядився з ночі нагріти воду. Адже я не знав, коли саме ви приїдете.

Я подивився на управителя іншими очима.

– Як тебе звати? – поцікавився.

– Яблонський! – повідомив він. – Янек Яблонський, прошу пана!

– Тоді веди мене, Янеку Яблонський!

У супроводі управителя я пройшов до відведених мені кімнат. Взагалі у моєму розпорядженні був увесь будинок і я міг зайняти будь-які кімнати, але ті, що були приготовлені управителем, ніяких заперечень не викликали.

Коли слуги занесли валізи й плетені ящики, я звелів закликати свого слугу. Він мав гучне ім’я Конрад, походив з Тіроля й ось уже років двадцять вірою і правдою служив у нашій родині. Конраду було майже сорок років, і моє життя проминуло на його очах. У його обов’язки входило завжди бути поруч мене, або хоча б поблизу, і за потреби виручати з неприємних ситуацій. Бідний Конрад невідь скільки разів так і робив, а траплялося привозив, а то й приносив мене додому. Зараз же йому довелося прибути зі мною до Лемберга.

Лише йому я довіряв розпаковувати свої речі й розвішувати у численних шафах.

Побачивши, що управитель Яблонський досі стоїть у дверях, я віддав останнє розпорядження:

– Через годину я бажаю поснідати, але не дуже багато. Звичайний легкий сніданок.

– Буде зроблено! – з готовністю озвався управитель.

– Далі. Приготуй письмове приладдя. І нехай двоє слуг будуть готові доставити кореспонденцію за адресами. Яка зараз година?

– Чверть на одинадцяту.

– За дві години карета має бути готова.

– Так, пане! – сказав Яблонський і вже хотів відкланятися, але я його зупинив.

– І нагодуй мого слугу!

Тим часом Конрад розпакував валізи і ящики, вправно розвісив одяг, обережно повісив на гачок вбрання, що знадобиться сьогоднішнього дня. Відпустивши слугу, я швидко роздягнувся і зачинив за собою двері ванної.

Боже, як мало потрібно людині, щоб знову відчути себе щасливою! Наповнена теплою водою ванна. Декілька хвилин я лежав нерухомо, занурений по самий ніс у воду і насолоджувався блаженством. Я знав, що ванна остаточно забере втому дороги і вже за годину я буду готовий до усіх несподіванок.

Коли з усіма справами було покінчено і я, задоволений життям, розвалився на широкому ліжку, можна було проаналізувати своє становище. Зараз двоє слуг щосили біжать вулицями міста, доставляючи за двома адресами щойно написані мною листи. Через годину доведеться їх навідати. Не думаю, що перший адресат дуже цьому зрадіє, але виду не покаже; у реакції другого я не сумнівався. Для успішного завершення того, заради чого я приїхав у це місто, мені потрібно, щоб обидва адресати були якомога відвертішими.

За вікнами нарешті визирнуло сонце, і незнайоме місто вже не було таким похмурим, яким воно здалося спочатку. Хоч я був тут уперше, все ж чужим назвати його не можу. За п’ять років до мого народження мій батько востаннє обійшов свій будинок, що розташувався десь неподалік цього місця, сів у карету – все, що лишилося у нього, і наказав кучеру гнати коней у напрямку до Відня. Більше тут його ніщо не тримало. Під час пологів померла його перша дружина, а син народився мертвим. Трагедія повторилася й у Відні, хоча спочатку все йшло напрочуд відмінно. У столиці йому пощастило заприятелювати з Йозефом фон Венкфейном, у котрого була єдина дочка – остання представниця давнього роду. І треба ж було такому статися, але через рік після весілля Анна фон Венкфейн також померла під час пологів. Горе було скрашене тим, що народжена дитина, хлопчик, вижила. Так 18 серпня 1830 року я повідомив світ про свою появу, повідомив голосно, і вбитий горем батько зрозумів, що для нього ще не все втрачено.