Юрий Смолич - Мир хатам, війна палацам

– Князя Трубецького. Князь Трубецькой, – додав Шептицький, щоб наперед допомогти співбесідникові не потрапити знову в конфуз, – теж був царським дипломатом і абшитований Тимчасовим урядом, теж поміщик і теж… княжої фамілії, одначе він – православний! І має всі ті, корисні для нас, якості, що й граф Тишкевич: почуває себе як риба у воді в позалаштункових дипломатичних комбінаціях.

– Але ж, – змолився Грушевський, – він же росіянин, кацап, ще й старовинного боярського роду!

– Зате він одружений з українкою, добре відомою вам дочкою київського миловара Ралле. В петербурзьких аристократичних салонах я неодноразово зустрічався з чарівною панією Трубецькою, і ми багато згадували Київ. Княгиня Трубецька не може забути київських контрактів і особливо нудьгує за медівниками з крамниці на Прорізній «Ось Тарас із Києва». Княгиня Трубецька, уроджена пані Ралле, стала однією з моїх симпатик. Нещодавно вона прийняла католицький обряд…

– От бачите! Вона вже перевернулась на католичку!

Грушевський ухопився за голову, та Шептицький, щоб покінчити з забарною дискусією, поважно підсумував:

– Не забувайте, пане професоре: у Франції та Англії ставлення до колишньої царської Росії було незрівнянно кращим, ніж до нинішньої Росії, революційної. Отже, колишні російські, царського корпусу, дипломати мають у вищих англійських та французьких сферах велику прихильність. Те, що ми користатимемо з їхніх послуг, викличе в західноєвропейських колах щиру симпатію до нашої справи. Зважте на це. Війну ще не закінчено, російська армія…

– От-от, армія, графе! Саме про це нам з вами і треба поговорити особливо серйозно! Хочу вас поінформувати…

– Зараз перейдемо до проблеми армії, пане професоре, але як будемо з дипломатичним представником до Англії?

– А хіба що? – здивувався Грушевський. – Ми ж договорилися вже, що – Трубецькой!

Розмова перейшла до армії.

Сяючи цілим обличчям, Грушевський підсунув через стіл Шептицькому купу телеграм від військових частин, що вимагали українізації, і поінформував, що він вирішив у найближчому часі скликати український військовий з'їзд – з представників національних рад, утворених вже по всіх фронтах. З'їзд мав вимагати від Тимчасового уряду широкої українізації частин та передислокації їх на Україну.

– Ми матимемо тут, у гарнізонних постоях великих міст України, своє національне військо! – патетично вигукнув Грушевський на завершення свого повідомлення. – І це дасть змогу Центральній Раді спертися на збройну силу для виборення своїх домагань!

– Цілком слушно! – дав і своє схвалення Шептицький. – Одначе поправніше було б передислокувати українські частини не в тилові гарнізони, а на позиції Південно-Західного та Румунського фронтів і вимагати від Тимчасового уряду найменувати цей фронт – українським.

– А! Так, так! – погодився Грушевський, гірко жалкуючи, що така думка не спала йому. – Це буде дуже поважно: український фронт! – Раптом він схаменувся. – Але ж, графе, чи ж ви за те, щоб українське військо активно діяло проти австро-німецького блоку?

– Аж ніяк! – спокійно відказав Шептицький. – Але ж зібрана в кулак армія буде міцнішою підпорою Центральній Раді. Прецінь, водночас цей же фронт може виявитись небоєздатним, якщо проти нього з тамтого боку стоятимуть теж… українські частини. Навіть святе Євангеліє, пане професоре, говорить, що брат на брата…

– Цілком слушно! – поквапився дати своє схвалення і Грушевський. – Я саме про це й думав у подальшому. Ви маєте на увазі наш легіон «Січових стрільців»?

– Не тільки, пане професоре. Я маю також на увазі і ваші, тобто наші «Сині жупани».

Шептицький мав на увазі дивізію так званих «синьожупанників» – друге, після легіону «галицьких січових стрільців», українське військове формування, утворене «Союзом визволення України» та окроплене благодаттю з кропила галицького митрополита ще перших днів війни.

Дивізія «синьожупанників» іменувалась так тому, що всі її солдати та офіцери були зодягнуті в сині, запорозького крою, жупани та шаровари і в високі смушеві шапки з синім верхом та золотою китичкою на кінці, – як з малюнка до ілюстрованої історії України, по розділу сімнадцятого віку.

Сформовано дивізію «синьожупанників» – німецьким генштабом і на території Німеччини, в німецьких містах Зальцведелі, Вецларі та Міндені Ганноверському, – з українців – полонених Східної, російської, України. Під керівництвом німецьких інструкторів полонені відбували постійну муштру, а в «просвітах», організованих на території таборів, провадилась широка пропаганда за відокремлення України від російської держави.