Юрий Смолич - Мир хатам, війна палацам

Шептицький мав рацію: папа Бенедикт п'ятнадцятий особливо цікавився українськими справами. Крім старої української семінарії при Ватикані, яка існувала з тисяча вісімсот вісімдесят сьомого року, – папа Бенедикт тисяча дев'ятсот сімнадцятого року заклав ще й другу українську семінарію з окремим російським відділом: католицькі місіонери мали рушити з словом Божим на терени України й Росії, тільки закінчиться війна. Водночас – поки війна ще не закінчилась – щедротами папи Бенедикта екіпіровано під егідою італійського уряду і збройний загін з полонених галичан.

Справи католицької церкви і справи українського відродження так тісно переплітались у діяльності митрополита, що годі було й збагнути, що для нього – мета, а що – тільки засіб задля досягнення мети.

Грушевський тішив себе думкою, що метою для митрополита є українська державність, а католицька церква – зручний засіб для досягнення цієї мети.

Наче на підтвердження цього, Шептицький казав далі:

– Певний, пане професоре, що ви поділяєте мою думку: на шляху творення молодої держави не останнім є забезпечення зв'язків з державами могутніми. Чи не заперечуватимете ви, пане голово, коли налагодження взаємин із Німеччиною та Австро-Угорщиною, – щоб полегшити вам вашу багатогранну клопітну діяльність, – я тимчасом переберу на себе? Звичайно, в постійному з вами порозумінні?

Грушевський кивнув: саме цього і потрібно було від Шептицького, – в разі невдачі, неуспіх завжди можна буде скинути на нього, а самому залишитись святим та Божим.

Шептицький відповів на кивок Грушевського чемним поклоном, з виразом подяки за високе довір'я.

– Але маймо на увазі, пане професоре: Україна досі, на жаль, ще входить до складу Російської держави, а Росія веде війну в союзі з Францією та Англією. Отож, доки міждержавна ситуація не зміниться, Центральна Рада, певна річ, буде домагатись перед Францією та Англією визнання прав України на державність. Таким чином…

– Щодо цього, – мовив недбало Грушевський, – то я вже вжив деяких заходів: з Францією я вже нав'язую дипломатичні зв'язки…

– Прошу? – вкрай здивувався Шептицький.

Розрахунок Грушевського – ошелешити свого спільника і суперника на ниві державного будівництва і покласти-таки своє зверху – дав на цьому блискучі результати. Адже ще два дні тому – коли, при від'їзді з Петрограда, Шептицький дістав останні звідомлення від вірної католички Софії – нічого такого не було!

– Коли?

– Сьогодні я мав балачку з представником Франції на Україні, мсьє Енно. Ввечері він виїздить до Парижа з текстом інтерпеляцій, які я подав урядові Франції.

Поволі, смакуючи, Грушевський розповів Шептицькому про зміст розмови з Енно, дещо змінивши її стилістичну форму – в той спосіб, що не Енно ставив йому запитання, а він сам формулював домагання Центральної Ради перед урядом Франції.

Шептицький вислухав уважно і вдумливо – добре розуміючи, що стилістичну побудову слід сприймати інакше.

– Тим паче! – резюмував він. – Раз Франція виказує такий інтерес, ми повинні невідкладно мати в Парижі нашого, нехай тимчасового і неофіціального, представника. Я пропоную, пане професоре, доручити зв'язок з французьким та італійським урядами пану Тишкевичу. Пан професор повинен його добре знати: це відомий хлібороб на Київщині.

Грушевський відсахнувся:

– Але ж, графе, добродій Тишкевич був у Франції дипломатом царського уряду і відставлений Тимчасовим урядом!

– То й добре: отож він не тягтиме руку за Тимчасовим урядом, а навпаки, жадатиме зробити йому капость!

– Але ж ми анонсуємо демократичну Україну, а добродій Тишкевич – великий поміщик!

– Зате він – український патріот. Ще п'ятнадцятого року, при початку війни, як відомо пану професорові, саме він, у згоді з Ватиканом, подав таємну інтерпеляцію урядові його величності англійського короля про жадання українців відділитись від Росії.

– Але ж він – католик!

– Я теж – католик, прошу пана професора, – мовив Шептицький, смиренно потупивши очі.

– Пробачте, панотче, але чи ж високо стоятиме авторитет дипломата-католика на православній Україні?

– Зате він високо стоятиме на греко-католицькій Україні, і це сприятиме зближенню обох Україн.

– Але ж він – граф!

– Я теж, прошу пана професора, в мирі – граф. – Шептицький знову скромно потупив очі.

– Вибачайте, графе, я нічого поганого на думці не маю, – знову спік рака Грушевський. – Але ж не рівняти особу такої національної популярності, як ви, до звичайного… гм, поміщика. Вибачайте, але я хотів сказати, що коли в наш революційний час збігається в одній особі, що вона, ця особа, і цареві служила, і католик, і поміщик, і граф, то… – Грушевський заплутався і тому вдався мерщій до радикального виходу із незручного становища, в яке потрапив. – Словом, ви мене переконали, я згодний. – І він поквапився перейти далі. – А кого ж нам призначити до Англії?