– Здорово! – гукнув Боженко і ляснув сусідів по плечах.
– Та яке ж там – здорово? – з скрухою озвався Оксентій. – Зразу ж, точнісінько, як ще за царя бувало, козаки з-під фронту прибули. Вишомполювали півсела і наказали панське добро нести назад. І в Лосятин, – додав вже зовсім сумно Оксентій, – теж прибула комісія з папером: мовляв, до Установчих зборів землю ніяк не ділити. І в Узині теж: заборонив комісар Тимчасового уряду робити батракам тільки вісім годин, бо ж то – завод, а то – земля: лозунг непідходящий, особливо – в сезон…
– От веремія! – аж підхопився Боженко і замахав кулаками. – Та коли так піде далі, товариші…
Але Оксентій його перебив:
– Веремія і є! Так от, і питаюся, товаришу главний робочий, як же воно буде тепер? Наділятиме революція селян землею чи не наділятиме? Га?
Всі обернулись до Іванова.
Іванов оправив пояс з солдатською бляхою на гімнастерці і не поспішаючи відказав:
– Що ж, коли питаєте, товаришу, то я вам відповім.
– Ну, ну? – Оксентій аж звівся з призьби, так йому нетерпеливилося почути нарешті відповідь.
– Не наділятиме! – сказав Іванов.
Оксентій вдарив у поли:
– Як? Революція та й не дасть хліборобові землі? А мій Дем'ян з фронту пише… – Він захапався по кишенях за Дем'яновим листом.
– Революція, – сказав Іванов, – всяка буває. Для буржуїв і для трудового народу. У нас, дядьку, щоб ви знали, революція зараз уже не для трудового народу: буржуї прибрали революцію собі до рук. Буржуазна, виходить, революція. І трудовому народу – чи робітникам по заводах, чи селянам коло землі, – ще гай-гай боротися треба за свої права! І поки ми, робітники та селяни, не візьмемо владу в країні в свої власні руки, до тої пори…
– Так треба ж брати її, владу, значить! – аж гукнув Оксентій. – Чому ви, робочі, ви ж таки – передовий елемент, у вас – всякі партії, не візьмете її в городі, а тоді б і ми на селі? От мій Дем'ян… – він замахав вже добутим Дем'яновим листом.
– А тому, – знову спокійно відказав Іванов, – що до речі згадали ви, дядьку, про всякі партії. Партій розвелось чимало, а до згоди між собою партії ці якраз і не можуть прийти. От, скажімо, наша партія, більшовиків, прямо каже: землю селянам негайно і задурно, без викупу! А от, скажімо, є такі – меншовики, так ті…
– Більшовики, меншовики! – закричав Іван Бриль, що теж вже висунувся з хати від весільного столу, дарма що – батько, бо не міг стримати свого потягу до гутірки «політиків» на призьбі. – Знову тієї! Одна партія нехай для робочого класу буде – соціал-демократія – і край!
– Вірно! – гукнув і Максим Колиберда, що теж, слідом за своїм другом, вислизнув з-за весільного столу. – Замирити треба, привести до згоди! В інтересах революції! – І він затяг пісню, бо був таки п'яненький:
Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Щасливі там люди, блаженна сторона…
– А оце вже і є меншовизм, – урвав його Іванов.
– Що? – затупцював на місці Максим. – Пісня самого поета Котляревського – меншовизм?
– Та пісня – ні, – посміхнувся Іванов. – А от те, що ви з Іваном кажете про замирення і злиття партій, – якраз і є меншовизм.
Іван Бриль посатанів:
– Тобто і ти кажеш, що я з Максимом – меншовики?
– Я сказав, – розсердився й Іванов, – що згоди між буржуйськими та пролетарською партією прагнуть якраз меншовики. Ти що, недочувати вже на старості літ почав? Не може бути, щоб було дві правди! Правда в одної партії – за цією партією і треба йти!
– Так і я ж те саме кажу, – замирливо пробубонів Іван. – А то – меншовики, більшовики! Хай буде програма точно по соціал-демократії, як Володимир Ілліч Ульянов-Ленін казав, – без того, щоб один крок уперед, а тоді – два назад…
Максим єхидним голоском зупинив свого друга. Зауваження Іванова дошкулило йому: де ж таки – образив «меншовиком».
– Не твоє, свате, собаче діло про такі речі судити. Судити про партію – діло партійне. А ми ж з тобою – позапартійні, просто собі соціал-демократи, і права слова не маємо, коли поміж більшовиків мова про партійні діла йде…
– А оце ти, Максиме, вже просто свиня, – плюнув Іванов. На «свиню» Максим не образився. – І справді, закидаєш, наче меншовицький провокатор…
– І-і-і! – зірвався нарівні і затупцював на місці Максим, – то таки виходить, що я…
– Цить! – гарикнув на нього Боженко. – Дай же чоловікові сказати!
Всі «політики» також шумно зацитькали на єрепенистого Максима.
– Я тільки хочу сказати, – заспокоюючися, мовив Іванов, – що більшовицька партія – авангард робітничого класу, і весь робітничий клас має право і повинен мати свою думку про свій авангард, про його діла і програму теж. Та й, – Іванов кивнув на старого Бриля, – сьогодні він – чоловік позапартійний, а завтра, дивись, може, і він у нашу партію вступить. Та й ти теж…
Читать дальше