Юрий Смолич - Мир хатам, війна палацам

Боженко раптом грізно посунувся на Івана Бриля.

– І правда! – загорлав Боженко, замахавши кулаками. – Ти, Йване, покинь ханьки мняти біля партії! Це тобі не дівка на вечорницях! Залицяєшся, сучий син: і гарне слівце закинеш, і поцілуєш у закапелку, і рукам волі даси коло пазухи, а сватів заслати – нема! – Боженко насувався на Івана, загрозливо розмахуючи руками. – Ти чому позапартійним живеш, сучий син? Ти що – перекупка з Галицького базару чи – обиватель з кафе «Семадені» на Хрещатику?

– Та ти не той… ти не дуже! – задкував Іван, ухиляючись від Боженкових рук.

– Двадцять років ти в революції крутишся, як кізяк в ополонці, а до партії не йдеш…

– Так його! – під'юджив Фіалек. – По кумполу його, Василю! Його, бач, ні п'ятий рік не навчив, ні кров, що проливав з нами у Політехніці!

– Ти чого, старий чорт, – вже заревів Боженко, підбадьорений підтримкою, і таки піймав Івана за сорочку на грудях, – в партію не вступаєш? В нашу – в пролетарську партію соціал-демократіів більшовики?

– Так і ти ж ще двох місяців нема, як вписався! – намагався Іван одірвати чіпкі пальці Боженка від своєї празникової сорочки. – Чому ти, розумний, раніше не вступив?

– Тому що дурний був. А тепер порозумнішав, як меншовицькі провокатори нас міністрам-капіталістам продали!

– Облиш, Василю! – реготав Іванов. – Хіба в партію силою заганяють? Дивись, ти йому на сорочці ґудзика одірвав!

– Я не силою, а серцем своїм до його серця промовляю. Таких, як він, риболовів, за горло треба брати, щоб у голові ясно було! Нехай скаже, старе опудало, вступить до нашої партії чи ні?

– Облиш сорочку! – почав благати Іван. – Пусти! Справді, ґудзика одірвав. От нехай Максим скаже: вже не раз ми з ним про це мову вели…

Максим, що хитро підсміхався, поки запальний Боженко толочив його друга об стінку, спробував стушуватись, коли Боженко кинув на нього лютим поглядом.

– Я – що? Я – нічого. Говорили-балакали, звичайно.

– Ну й що? – гарикнув Боженко. – І до чого договорились?

– Старі ми вже з кумом… з сватом пак. Підтопталися вже. От дітей вінчаємо…

– Ти кажи прямо, – ухопив другою рукою і його за манишку Боженко. – За більшовицьку партію чи – проти?

– Та я – за! – відсахнувся Максим. – Бог з тобою!

Але тут Іван Антонович метко вивернувся, ухопив Боженка за плечі і ловко завернув йому руки за спину: він таки був кремезніший проти Василя Назаровича. Та Боженко теж вивернувся і перехопив Іванові руки зверху: він таки був меткіший.

Сміх покотив гуртком «політиків», а Бриль з Боженком вхопилися «на пояски» і почали валити один одного з ніг.

– Ах ти ж – пацан! – крехтів Іван.

– Морока нам, пацанам, з вами, старою гвардією! – крехтів і Василь.

Проти Івана Бриля Боженко був трохи молодший, але мав за плечима і страйки, і демонстрації, і кривавий п'ятий рік, і тюрму, а на плечах – рубці від козацьких нагаїв.

Вони борюкались. А гурт «політиків» та рибалок перетворився враз на заядлих болільників: французька боротьба завжди користалась у робітничому колі повагою.

– Тур де бра! – линули з гурту слушні поради. – На нельсона бери! Зробить міст, а ти йому – під плече!.. Е, ні, стій, – ніжку не можна! Заборонений прийом! – Болільники були запальні, одначе справедливі.

А вгорі вже блідли зорі: западала пізня ніч. З Дніпра потягло прохолодою, а з печерських садів – духмяним ароматом молодої брості. В хаті бумкав бубон, бряжчали цимбали, високо і тонко виводила скрипка. Награвали краков'яка.

За рогом, за чотири двори, під дверима мавританського будинку, стояли Марина з доробалом-велосипедом і Флегонт. Марина казала: «Ну, бувайте!» – і робила два кроки до дверей, але Флегонт в цю хвилину гукав: «Хвилинку, товаришко Марино, а як же…» – і Марина спинялась, щоб докінчити розмову. Потім «Ну, бувайте» – казав Флегонт і робив два кроки геть, але тоді гукала Марина: «Постривайте, Флегонте, а як же…» – і вони знову брались докінчувати розмову. Розмова ця була без кінця: вони обоє були активні члени печерської «Просвіти» – було про віщо поговорити. А коли зачіпка є, то можна постояти ще. А постояти хотілось обом…

Троїсті музики нарешті урвали скажений темп краков'яка, стало тихо – зовсім тихо, і тоді – теж тихо – Дівоцькі голоси завели старовинної весільної – на добру путь: