Юрий Смолич - Мир хатам, війна палацам

Данило з Тосею знову вклякли, ледь живі з хвилювання.

А Іван, взявши прапора з рук Іванова, високо змахнув полотнищем і тоді укрив похилених перед ним дітей, – так, що їх не стало й видно під червоним знаменом.

– Нехай же вас наш прапор червоний на все життя і на всі діла благословить, як ми вас благословляємо…

Іван поцілував краєчок прапора. Максим теж поцілував, але нічого сказати не міг: він спливав слізьми, і сувора Марта лагідно зацитькувала його.

– Ура! – залементував Харитон.

– Ура! – покотилося з двору на вулицю, а з Рибальської на Кловську й Московську та за Собачу тропу.

Оркестр авіаторів вдарив туш.

Тут виступив наперед Андрій Іванов. Підхопивши прапора з Максимових рук, він змахнув полотнищем угору – над молодими, над батьками, над усією юрбою гостей.

– Товариші! – гукнув Іванов.

Йому треба було зіп'ятись на щось, але поруч була лише діжа, підкочена Флегонтом, і він став на весільну діжу.

Люди посунули ближче: що ж скаже на таку нагоду більшовицький на Печерську «главковерх»?

Та Іванов сказав зовсім коротко:

– Даниле і Тосю! Робіть у вашому житті все тільки так, щоб бути достойними червоного прапора.

– Ура! – залементував Харитон.

– I слава вашим батькам, що підняли на благословення прапор революції!

– Слава! – гримнули всі.

Оркестр заграв «Інтернаціонал».

І тоді все враз загомоніло, зашуміло й перемішалося. Данила з Тосею кинулися обіймати й цілувати, а тоді підхопили на руки – і не самі вони, своїми ногами, пішли навколо діжі, а попливли над усіма в повітрі, на руках дружок та бояр. Так що й не було кому кидати поліно під ноги і невідомим залишилося, хто ж першим через нього переступить і стане першим у подружжі.

І саме в цей час – коли Данила з Тосею обнесли вже третій раз – біля хвіртки знов утворилась якась колотнеча і в двір в'їхала на велосипеді студентка Марина Драгомирецька.

Марина не зрадила своєї вдачі – спізнилася і на цей раз.

Тільки велосипед під нею був неначе і не її, лискучий нікелем та з сіткою над колесами, англійський «Дукс», а якесь ламане доробало ризького заводу – найдешевшої марки.

– Невже я опізнилася? – у відчаю гукала Марина.

Скотившися з велосипеда, вона ухопила Тосю в обійми і – як обіцяно було – почала її заціловувати до смерті.

І тут виявилося, що Марина з'явилась з подарунком.

У хвіртку пара за парою ввійшли двадцятеро хлопців і двадцятеро дівчат – та всі в гарних народних строях: дівчата – в керсетках і вінках, хлопці – в вишиваних сорочках: славнозвісний хор печерської «Просвіти». Бас, баритон і тенор – Данило, Флегонт і Харитон – з поважної причини не могли з'явитись на чергову пробу, щоб практикуватись у виконанні кантати «Слава Україні», – тож весь хор повним складом прибув до них.

Хор вишикувався по голосах перед молодим подружжям і гримнув – та так, що й оркестр авіаторів не здолав би заглушити голоси, – «Славу Україні».

– Оце так-так! – ахнув народ. – Оце так весілля! Та такого і в генерал-губернатора з графом Потоцьким не було! Коли генерал-губернаторів син женився з дочкою графа Потоцького, то під вечерю терликали їм самі скрипалі з Купецького зібрання.

Андрій Іванов підійшов до студентки Драгомирецької і від душі потис їй руку. За ним потрусив руку Марині й Василь Боженко.

– Ну, панно-товаришко! – приказав притому Боженко. – Удружили! Спасибі від ім'я батьків і всього робочого класу!

Тося кинулась до Марини, і тепер вже вона почала заціловувати Марину до смерті.

Після того все ввійшло в лад. Молодих повели до кімнати і посадовили за стіл – «на посаді», тобто, на покуті, якраз проти уквітчаного гільця. Батьки посідали біля своїх дітей, а навпроти – Андрій Іванов, одностайно признаний весільним батьком. Біля нього – не те щоб весільною матір'ю, бо вік і дівоцький стан того не дозволяли, але ж почесною гостею посадовлено панночку Марину Драгомирецьку. Жінки урочисто внесли коровай – два аршини вдовжки і півтора вширшки і, озираючись та прикидаючи в умі, взялися краяти його на дрібні-дрібні шматочки: щоб було кожному бодай причаститися. Тоді й Харитон з Флегонтом внесли своє цеберко і почали розливати «оковиту» по чарках, важко катуючися, – бо ж відра не вистачало й на гостей, а тут же ще й цілий оркестр і сорок хлопців та дівчат з хору!

Та тут Марина Драгомирецька мигнула своїм басам, і просто в хату баси вкотили барильце самогонки на три відра і барило пива – на десять відер.