Юрий Смолич - Мир хатам, війна палацам

– Та я хіба що? – заїкуючись, виправдувався знічений Харитон. – Хіба ж я проти? То тільки до слова пришилося. Язик не туди повернувся, казавши…

– А ти язика далеко від розуму не держи! – вже замирливо кинув Боженко, добуваючи капшук, щоб перекурити після хвилювання. – На от, закури, дурило!

В гурті «політиків» тим часом – у розвиток спірки між Іваном та Василем – пішла вже нова хвиля розмови: про страйки. Думка була така: чи кінчати з війною, чи виборювати вісім годин робочого дня, чи там від буржуазної революції до соціалістичної йти, нехай і мирним шляхом, – пролетаріатові єдиний є спосіб боротьби: страйки.

Страйки, справді, трусили зараз Києвом, як лихоманка. За два місяці від дня Лютневої революції перестрайкували вже і металісти на великих заводах Гретера – Криванека та Південно-російському металургійному, і друкарі всіх міських друкарень, і чоботарі фабрики Матіссона, і тютюнники Соломона Когена, і броварі Бродського та Калінкіна і ще багато інших підприємств. В гурті «політиків» особливо похваляли страйкарів-кравців. Застрайкували не тільки великі приватні конфексіони Кругликова, Рабина, Сухаренка, Кагана, Ольшамовського, Фріда, Ерліха чи Френкеля, застрайкували навіть величезні, на тисячі робітниць, військові обмундирувальні майстерні Південно-Західного фронту на Печерську та Деміївці.

– Ці кравці молодці! – гукав хтось. – От тримаються, чортові рицарі нитки та голки! Третій тиждень страйкують, не поступаються нічим! Хто б і подумав таке про цей сарпинковий пролетаріат! Де це ти, Василю, стільки добрячих латкарів та штопальників набрав?

– То не я, – скромно, але з достоїнством озвався Боженко. – Моє діло, як члена Центрального бюро профспілок, – колективні договори. А страйковою справою керує Смирнов.

– Який це Смирнов? Той, що меншовик, чи той, що есер, чи той, що позапартійний?

– Більшовик Смирнов – звичайно: Іван Федорович. Кравець. У підмайстрах у Френкеля був. А вчився у мадам Дулі на Подолі.

– А! – зрадів Іван Бриль. – Від мадам Дулі! Тобто – «Ваня-маленький»? Господи! Так це ж наш рибалка заповзятий! В нього і своя сижа була під Аскольдовою могилою, ближче до Аносівського парку, якраз поруч із нашою з Максимом! Боже мій! Отаких судаків на вудку брав! Значить, повернувся вже з заслання? А я й не знав… Максиме? Чи пам'ятаєш…

– Ще б пак! «Ваня-маленький»! Отакий миршавий…

В гуртку вибухнув регіт: сам куций, Максим показав рукою від землі так низько, ніби Іван Федорович Смирнов був ліліпутом.

Розмова, отже, розгорялась дужче і дужче – зараз мали политися бурхливою річкою спогади, – і весілля напевне довелося б відкладати до другого разу, коли б в цю хвилину інше не привернуло загальної уваги, зламавши весь дальший хід подій.

Хвіртка у паркані розчинилась, і в подвір'я вступила трійця людей.

Передній був у солдатській гімнастерці без погонів – як тепер, перед четвертим роком війни, ходила мало не половина населення колишньої Російської імперії. Він тримав у руках держално з прапором, завинутим та перев'язаним, щоб не метлявся, кількома поворозками. Двоє інших були зодягнуті по-робітничому, але святково: в одного під піджаком сорочка українська, вишита, в другого – руська, під поясок. Чоботи на всіх трьох були з рипом на весь квартал.

Прапороносець – стрункий, жилавий, років під тридцять – був по-військовому підтягнутий, виглядав молодецьки, дівчатам припадав до серця теж.

Це був Андрій Іванов.

Почесною вартою при прапорі йшли арсенальці: Фіалек – голова польської секції київських більшовиків і Косяков – голова завкому Арсеналу.

– Андрій! – привітно загукали всі. – Здоров, Іванов!

Андрій Іванов – дарма що в Києві з'явився якийсь рік тому – був добре знаний не тільки в «Арсеналі», де працював токарем, а й на цілому Печерську: до революції – організатор потаємних сходок на березі Дніпра, а від дня революції – як керівник арсенальських більшовиків. Батрацький син з-під далекої Костроми, після того – чорнороб на Московсько-Курській залізниці, далі – токар на механічних заводах у Москві, він був покликаний до армії на початку війни і відвоював, поки не здобув сухоти в Мазурських болотах. Тоді – як спеціаліст токарства по металу – був відкликаний на оборонні заводи, різати снаряди й гармати, і разом з командою пітерських путиловців та московських від «Ралле і Дука» кваліфікованих металістів був відряджений на київський «Арсенал» – зброярню Південно-Західного фронту.