Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Хоча придворні дами більше думають про молитви, гаптування та читання Псалтиря, ніж про танці та музику, однак в Анжері – справжній двір шляхетної дами. Як обійтися без соколиного полювання, прогулянок верхи, забавок на свіжому повітрі та співів менестрелів? Проте у розписаному жовто-червоними квітами дамському покої із канарками у срібних клітках відбуваються набагато цікавіші речі, ніж читання романів та гаптування шовком. Принаймні для Ізабелли. До королеви увесь час прибувають посланці; інколи вона лише мовчки читає повідомлення, негайно знищуючи його в грубці, інколи має розмову із гостем уголос чи пошепки, інколи її шамбелан та секретар, замислено хитаючи головами, сперечаються з її величністю, не завжди второпавши хід її думок. Мати, донька французької принцеси, з дитинства виховувала Йоланду володаркою. Вона часто подумки сердиться через те, що її радники не встигають за нею, отож інколи доводиться по два-три рази повторювати чи пояснювати такі прості й очевидні речі. Королева зрідка кидає стурбований погляд на придворних дам у синьо-червоних сукнях на подушках біля вікна, але їм, пустотливим та зацікавленим лише у придворних плітках, немає діла до тих політичних справ, що обговорюють біля столу із документами. Політика – геть не жіноча справа, до того ж брудна. Вона б і сама з радістю не бралася до неї! Але ж мусить. Хто, як не вона? Її майбутній зять – досі недолугий дітвак у цих іграх.

– Це все чутки, ваша величносте… Лише чутки… – закудкудакав секретар, від нервування його гладке обличчя взялося дрібними червоними плямами.

– Звідки ж вони взялися, месіре? Король без пам’яті, королева ще останнього розуму не втратила, аби так ганьбити себе… – Йоланда добіла зчепила свої тонкі, всипані каблучками пальці.

Вуста її збіглись у напружену смужку, як завжди, коли вона шукала відповіді. Усе, що стосується дофіна, безпосередньо стосується також її особисто, її дочки, її майбутніх онуків, а значить – продовження її роду.

– Як завжди, моя королево, – здійняв руки до стелі шамбелан, понизивши голос, присутність дам його все ж таки хвилювала. – Коли потрібно розпустити плітки, герцог Бургундський відкриває гаманець. Хіба хтось колись казав хоча б слово про коханців королеви Ізабо? Ви були при королівському дворі у Сен-Поль не раз і не два. Її величність – дама, схильна до надмірних розкошів та вигадливих розваг, вона завжди уникає відповідальності, проте зрадити його величність? Хто таке чув? До сьогодні?

– Історія Франції, на жаль, знає багато ганебних речей. І безсоромних королев, – зітхнула Йоланда. – Та зазвичай, коли французька королева і відважувалася взяти коханця, то вже після того, як овдовіла. Я ніколи не чула, щоб були сумніви стосовно законності королівських дітей. Хоча то справді Боже диво, як королеві Ізабо вдалося народити сімох дітей після того, як нещастя в Ле-Мані [3]  Перший напад безумства стався із королем Шарлем VI улітку 1392 р. під час походу на герцогство Бретонське. забрало пам’ять та розум у нашого благословенного короля Шарля. Яка шляхетна дівчина не мріє стати королевою, та, крий Боже, бути королевою за ту ціну, що їй доводиться платити! Чи при пам’яті король зараз?

– Важко сказати, у Парижі люд його не бачить. Та коли був би, чи не спробував він тоді викорінити ті огидні речі?

– Ті огидні речі? – повторила королева, втрачаючи рештки терпіння та стриманості. – Я наказую вам, месіре, не ходити манівцями. Дофін Шарль народився 1402 [4]  За новим стилем 1403, за старим стилем рік починався з Великодня, зазвичай у березні-квітні. Дофін народився у лютому. року одинадцятою дитиною, після принцеси Катрін. Кого ті безсоромні пліткарі називають його батьком?

– Хай пробачить мені ваша величність, що я мушу повторити це неподобство у вашій присутності… Покійного герцога Орлеанського.

Ізабелла, яка попри удавання, що старанно гаптує, уважно слухала розмову, аж зойкнула. Старша придворна дама, мадам де Гокур, з обличчя якої ніколи не зникала насупленість, зміряла дівчину суворим поглядом – неначе прибила до підлоги. Ізабелла опустила очі й зсутулилась. Мадам де Гокур відповідає за те, щоб дами її величності добре затямили гарні манери. Цій, звісно, лише дванадцять чи тринадцять років, проте спершу мала б навчитись мовчати. То неважко – тримати рота на замку. Проте королева, здавалось, навіть не зауважила такої нечемності. Вона завмерла у своєму кріслі. Обличчя її скам’яніло. Підлий удар зі спини, що змушує до виправдань. Публічні виправдання завжди схожі на визнання провини. Правду кажучи, бургундські герцоги завше вчиняли так, аби зруйнувати репутацію їхніх ворогів.