Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Королева Йоланда прийняла гостей у дамському покої із гобеленами, що зображали життя святої Катерини. Таке майже домашнє приймання не передбачало надмірних церемоній, королева була у звичайній сукні, навіть без королівського обруча. Герцогиню Орлеанську, свою далеку родичку, її величність радо розцілувала в обидві щоки та запропонувала сісти поруч із нею на вкриту гаптованими подушками лаву.

– Рада вітати вас при анжерському дворі, – мовила королева, привітно посміхнувшись, рухи її були вишуканими та величними водночас.

Тепер граф де Вертю міг представити її величності свою племінницю та зведену сестру. Жанна бліда, як передзимова троянда, граційно підвелася, Ізабелла так і стояла, у реверансі, опустивши голову, чекаючи, поки королева до неї звернеться.

Йоланда запросила Жанну сісти поруч, адже вона доводилася рідною онукою королеві Франції, яку від народження заручили із спадкоємцем герцога Алансонського. А герцоги Алансонські завжди були союзниками герцогів Анжуйських. Потім її величність звернула увагу на другу дівчину. Їй, звісно, доповіли, що це позашлюбна дочка покійного герцога, яку виховували з колиски разом із законними дітьми, бо батько її визнав та обіцяв посаг. Окрім того, дівчина має приєднатися до її придворних дам – це було давно узгоджено із її братом, полоненим герцогом Орлеанським, у листуванні. Та королева одразу ж хотіла вказати дівчині на її місце, не звертаючи на неї надто пильної уваги.

– Моя зведена сестра, дамуазель Ізабелла, ваша величносте, – квапливо промовив граф де Вертю, розуміючи, що бідолашна дівчина, напевно, ледве тримається, завмерши перед троном у незручній позі.

Дівчина помітила лише пещену білу руку, де на кожен палець було вдягнуто по каблучці. Тонкий вказівний палець із відполірованим до блиску рожевим нігтем ледь ворухнувся, даючи дозвіл встати. Ізабелла підвелася й насмілилася подивитись на королеву. Та здивовано підвела тонку брову: шляхетна дівчина мала б дивитись у підлогу, навіть відповідати на запитання, не підводячи очей. Байстрючка герцога – що з неї візьмеш? Королева завжди дивилася на своїх придворних дам, як на інструмент досягнення власних цілей. Може, й ця на щось згодиться, як буде шанобливою та слухняною.

– Це та, котру буде заручено із молодшим Вандомом? – запитала Йоланда, примруживши світлі очі.

Вона вже втратила цікавість до дівчини, роздумуючи лише про родинні зв’язки та інтереси, яким та слугуватиме.

– Так, ваша величносте, – відповів граф де Вертю. – Така була воля монсеньйора, мого батька.

– А який за неї дають посаг?

– Ла-Ферте-Сен-Обен та Шато-Мілон, ваша величносте.

Досить скромний посаг. Хіба що для молодшого сина. Бо герцоги Орлеанські розгубили свої маєтності й багатства за роки боротьби із герцогом Бургундським. А тепер ще потрібно зібрати й викуп за полоненого герцога. Його ще й досі не призначили, і він буде – Йоланда певна – королівським. Герцогиня Орлеанська, якби її воля, Ізабеллі посагу не виділяла б та заміж не видавала. Кожен із тих двох замків, що піде на придане, лише подовжить час повернення її чоловіка з полону. Королева завжди поділяла раціональні пояснення. Проте, як не крути, ця дівчина, як там її звуть? Ізабелла? Онука короля Франції за батьком. Коли б покійний герцог Орлеанський був живий, могла б отримати й кращого нареченого, аніж молодший Вандом. Королева згадала, як чула, що батько дівчини колись чи то жартома, чи то всерйоз поскаржився у приватній розмові, що його дружина народжує самих синів, а йому потрібні доньки, щоб одружити їх із синами короля, свого брата. Йоланда вперше і, мабуть, востаннє в житті бачила чоловіка, який висловлював своє невдоволення з такого приводу. Звичайно, у герцога були матримоніальні плани і на позашлюбну доньку, саме тому він одразу ж пообіцяв за нею посаг. Королева колись бачила при дворі і матір Ізабелли, Маріетту д’Ангієн. Її прозвали Маре, що гарно танцює. Вона була дамою дуже тонкої рідкісної вроди, але відтоді, як її видали заміж за сіра де Кані, ніхто не бачив її усміхненою. Придворні пліткували, що чоловік через ревнощі нещадно її бив. Одного дня вона, попри власну побожність, поставилася прихильно до залицянь покійного герцога Орлеанського та зникла з палацу Сен-Поль назавжди. У дами, що наважилася піти від чоловіка, було небагато варіантів вибору: або залишитись визнаною шльондрою при дворі, або ховатись у дальніх володіннях свого коханця, чи зрештою спокутувати свій гріх у монастирі. Маріетта обрала друге. При дворі її більше ніколи не бачили, казали, що герцог Орлеанський подарував їй маєтності В’єж та Фаньйоль, де вона жила в розкошах, проте ніколи не приймала гостей. Дітей од неї відразу ж забрали та віддали на виховання герцогині Орлеанській. Після вбивства герцога Маріетта сховалась у невеличкому монастирі у Кле, відтоді про неї ніхто нічого не чув. Королева марно намагалася, вдивляючись в обличчя Ізабелли, згадати витончену граційну вроду її матері, що змушувала придворних шевальє з відкритим ротом обертатись їй услід. Ні, ця простіша. Хоча, може, й вона колись своїм білим личком та пристрастю в очах задурить голову якомусь герцогу чи графу аж так, що він наважиться викрасти її від законного чоловіка.