Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

– А… бургундці, а герцог… Бургундський? – запитав Вандом, чомусь затинаючись, у голові раптом почала складатися мозаїка.

– Герцог?.. Уже повернувся додому… – скривився месір дю Шатель, витираючи з лоба піт та бризки крові. – У пекло…

Рауль побілів, як крейда, він нарешті второпав, що майже у нього на очах щойно вбили могутнього герцога Бургундського. З місця перемовин поступово відступили усі свідки, задкуючи, тримаючи в руках зброю. Отже, бургундський супровід герцога перебили чи поранили… Бургундці ж за ґраткою, вирішивши, що їхнього герцога полонили, відійшли до своїх під містом.

Юнак непевним кроком підійшов до розпластаного тіла. Герцог лежав обличчям донизу в калюжі крові, на потилиці видніла глибока рана від сокири, ще кілька – на хребті, поряд – відрубана правиця зі стиснутими у кулак посинілими гачкуватими пальцями… Жодної випадковості, кожна з цих ран – смертельна. Кажуть, так само дванадцять років тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: відрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повільно видихнув повітря, усвідомив, що від хвилювання не може рухатись.

Колись він на власні очі бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижі. Жертвам вирізали хрести на голій спині, напівживих людей тягнули кіньми, до смерті забиваючи копитами. З палаючих будинків мешканці кидалися з вікон прямісінько на ощирені списи бургіньйонів, вагітним жінкам розпорювали животи і кидали свиням. Вандом пам’ятав, як тіла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньої християнської сповіді. Попри той жорстокий досвід кривавої різанини, що він його встиг пізнати, юнак раптом відчув кислий присмак слини та міцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.

– Що ж я маю тепер робити? – запитав дофін, він аж втиснувся у крісло й мав вигляд не на жарт переляканої дитини, що очікує неминучого покарання.

Ще трішки – і він не витримає й розридається. Кутики вуст принца зрадливо затремтіли, як у малого хлоп’яти. Ще цього не вистачало…

Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти років. Вона підвелася з крісла й підійшла до вікна. Її тонкі із голубуватими венами руки не знали спокою й тремтіли від хвилювання, бо вона досі не знайшла рішення. Її величність нервово сховала руки у довгих лілово-синіх рукавах верхньої накидки.

За стінами герцогського замку Анжера стіною впала злива, за мить загасивши спокійне вересневе тепло та палахкотіння червоно-золотих осінніх барв. Коли б королева мала справу із власним сином та в кабінеті не було кількох радників – вона б дала йому добрячого прочухана. Але ж це дофін, спадкоємець престолу Франції! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нині слід передовсім вигадати якусь причину, пояснення, що розійдуться усіма європейськими містами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофіна у навмисному вбивстві. Адже є ще свідки. Правда, один з них при смерті, поранений у голову месіром дю Шателем, а другий, дрібна сошка, писар чи секретар герцога, втік. Коли б устигнути із посланням, перш ніж той добереться до бургундського двору…

Королева озирнулася й зміряла роздратованим поглядом похнюплених радників принца, запеклих арманьяків. Ледве стримала уїдливі, вже зайві тепер запитання. Адже, коли жінка має справу з чоловіками, спершу має навчитися мовчати. Чим вони думали? Чим? Хіба їм по вісімнадцять років? Убити бургундця – це означає підштовхнути нового герцога до союзу із англійцями! Та коли вже намірилися до вбивства (велике диво!), як могли відпустити живих свідків? Як допустили, щоб те все сталося у присутності дофіна? Помстилися за герцога Орлеанського, за конетабля Арманьяка, за паризьку різанину півтора року тому? Тепер вдоволені? Сидять на раді, принишкли, як миші, опустивши голови, дофін майже непритомний… А їй тепер вигадувати виправдання, присипаючи виведену чорним чорнилом брехню річковим піском…

У кабінетні двері хтось тихо пошкрябався. Придворна дама, нахиливши голову у реверансі, підійшла до королеви та прошепотіла щось на вухо її величності. Королева взяла з її рук тонкий сувій пергаменту й, підставивши до свічки, прочитала дрібний текст. Видихнула й прошепотіла коротку вдячну молитву. Очі її, світлі як бліді фіалки, втратили вираз посклянілого напруження від роздумів та непевності.

– Аршамбо де Фуа – мертвий, – оголосила королева на одному подиху. Серцебиття вже набуло звичного ритму.