Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Мішель Валуа (1395–1422), його перша дружина

Аньєс, його дочка від першої дружини

Бонна д’Артуа (1393–1425), його друга дружина

Ісабель Португальська (1397–1471), його третя дружина

Антуан, Жозеф, Шарль, його діти від третьої дружини

Маргарита Бургундська (1393–1441), його сестра, дофіна Франції, пізніше графиня де Рішмон

Анна Бургундська (1404–1432), його сестра, герцогиня Бедфорд

– Залишся тут!

– Я маю супроводжувати його високість, – спробував заперечити хлопчина років шістнадцяти у зелено-біло-червоному однострої кольорів дофіна.

– Вандоме, я тобі сказав, залишся тут! – гаркнув месір дю Шатель, не додавши слово щеня, що вертілося на язику, лише з поваги до батька хлопця.

Рауль де Вандом до крові прикусив губу, щоб не відповісти зухвало. Зрештою месір дю Шатель урятував його минулого року, коли бургундці влаштували різанину в захопленому Парижі. Мусить мати повагу та бути вдячним.

Нескінченні перемовини викликали у молодого Вандома нерозуміння та відразу. Хіба варто витрачати стільки часу на безглузду дипломатію замість того, щоб вирішити суперечки зразу на полі бою? Як тільки усі ці прибічники дофіна знаходять у собі сили кожного разу розпочинати переговори із цим зрадливим герцогом Бургундським? Дванадцять років тому він наказав убити брата короля, Луї Орлеанського [1]  Про долю Луї Орлеанського та Валентини Вісконті читайте в романі «Тристифер. Під знаком вовка». . Нічого доброго з того злочину не вийшло: королівство розшматувала громадянська війна, англійський король поновив воєнні дії та захопив Нормандію. А французьке дворянство перед лицем англійської загрози так само розділене на два непримиренні табори: арманьяків та бургіньйонів. За останній рік дофін зустрічався із герцогом уже втретє чи вчетверте. Жорсткий перемовник, бургундець уже давно дотис би його високість пристати на свої умови, якби не віддані радники принца. Щоразу, коли дофін був ладен погодитись і потиснути руку, вони припиняли перемовини. Звичайно, їм від того свій зиск – союз із амбітним та владним герцогом означає втрату впливу на спадкоємця престолу. І все розпочиналося знову: листи, посланці, погрози, вмовляння та домовленості про нову зустріч. Вандом був упевнений, що й цього разу нічого путнього не вийде.

Вересневе сонце припікало геть не ласкаво: Рауль стягнув зеленого оксамитового капелюха із шовковими широкими стрічками та розстібнув п’ять верхніх ґудзиків на таперті, не надто переймаючись етикетом. Підставив вітерцю змокле, ледь хвилясте волосся до пліч. Скільки ще чекати? Йому хотілося якнайскоріше повернутися до Буржа, де двір дофіна міг на кілька тижнів між військовими вилазками та сутичками поринути у вир розваг, таких приємних кожній молодій людині: бенкетів, турнірів, ловів, танців та залицянь. Як багато при дворі дам – веселих, граційних, освічених… І поблажливих! Так ні ж, він мусить безкінечно чекати на цій осінній спекоті. Чекати… Гіршого випробовування для нього й не вигадаєш! Від бездіяльності та нетерпіння Вандом підійшов до дерев’яної огорожі моста та, зіпершись, витягнув шию, аби побачити, чи не наближаються бургундці. Міст, що вів до Монтеро, був довгий, він перетинав і Сену, і Йонну одночасно, спираючись на виступ протилежного берега, де стояла невелика кам’яна башта. З нагоди перемовин на цьому довжелезному мосту встановили додаткові дерев’яні обмеження із ґратками та клямками, аби у зустрічі принців узяли участь не більше десяти перемовників із кожного боку.

«Навіщо такі обмеження? Хто їх насправді дотримується? Якісь безглузді дипломатичні ігрища…» – думав Вандом. Із боку дофіна за дерев’яним бар’єром чекають не менше тридцяти дворян, під Монтеро ще сотні дві мечів, та й герцог Бургундський, знаний через свою хворобливу підозрілість, приведе із собою не менше.

Гострий зір Вандома помітив бургундський почет: у темно-синіх плащах і з трикутними синьо-червоно-золотими прапорцями на довгих списах. Нарешті! Може, вже й недовго лишилось чекати, із дофіном кілька радників, які занадто добре пам’ятають розкремсаного герцога Орлеанського в труні у церкві Блан-Манто. Вони не дозволять бургундцю впливати на принца тими засобами, до яких він призвичаївся, – брехнею, погрозами та шантажем.

Безстрашний Жан, герцог Бургундський, прозваний так колись через виявлену сміливість у бою проти невірних, ніколи не йшов на перемовини першим. Попереду простували два бургундських лицарі в кольчугах під одягом, що удавали, ніби перевіряють надійність мосту, а насправді впевнюючись, чи всі умови зустрічі ретельно виконано. Рауль де Вандом бачив герцога не вперше. Коли півтора року тому бургундці захопили Париж та за кілька днів вирізали усіх, хто був прихильником арманьяків, чи на яких таке донесли, – він змушений був два дні переховуватися у лахмітті жебрака, допоки месір дю Шатель, що тікав із Бастилії із дофіном, не вивів хлопця з бунтівної столиці. Переможний герцог Бургундський роз’їжджав вулицями міста на білому коні з червоною попоною та почувався щонайменше володарем Парижа. За ним до столиці повернулася королева Ізабо, яку супроводжували, чи то за якою стежили, герцогиня Бургундська із дочками, новими придворними дамами її величності. Тоді герцог Жан усміхався, зціпивши зуби, радо та привітно вітаючи рукою містян. Йому під ноги спочатку кидали червоні квіти, а потім трупи вбитих арманьяків, яким на спинах вирізали червоні андріївські хрести Бургундії. І перші, й другі невимовно радували безстрашного герцога. Він любив Париж, місто відповідало йому взаємністю, вважаючи рятівником від постійного збільшення податків та жадібності радників божевільного короля. Рауль добре пам’ятав, як до задухи отримав по спині, коли не встиг вчасно впасти на коліна перед почтом герцога, навіть у лахмітті його могли впізнати та видати розлюченим парижанам чи охороні герцога. Досі у присутності герцога молодий Вандом кам’янів, як і тоді півтора року тому, в захопленому Парижі на волосині від загибелі у смердючому одязі й із перемазаним брудом обличчям.