Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Коли ж Ізабелла наважилася промовити вголос свої роздуми про права герцога Орлеанського на корону своєму зведеному братові графу де Вертю, то добряче отримала на горіхи. Із різкістю, до якої граф не мав звички, коли йшлося про спілкування із дамами, він зупинив її, його привабливі, зазвичай ласкаві голубі очі миттєво стали холодними як крига:

– Дамуазель, я наказую вам більше не повторювати цих необачних слів уголос! Ані в моїй присутності, ані у будь-чиїй. Це ганебно! Монсеньйор – наш батько, нехай пробачить Господь його душу, народився молодшим братом короля, а ми лише племінники його величності та кузени дофіна. І не було у монсеньйора, нашого батька, іншого наміру, окрім служіння інтересам корони та відданості його величності. Й у нас немає, і не буде! Ми – принци крові, і маємо забезпечити стійкість трону, а не розхитувати королівство небезпечними плітками!

– Монсеньйоре… – пробелькотіла Ізабелла, вражена різкістю брата. Від усвідомлення власної провини та недалекоглядності на її очах затремтіли сльози.

Філіпп де Вертю і сам знітився: хіба ж не його обов’язок – опікуватися сестрами, оберігаючи їх від помилок? Він м’яко обійняв Ізабеллу за плечі. Його сестри – такі тендітні створіння…

– Пробачте мені цю різкість, мила Ізабелло. Та це надто серйозне питання. Вам слід бути обережною й виваженою. Ви надто юна… Зрештою, наймолодша фрейліна королеви… Забагато відповідальності, як на ваш юний вік. Двір – не надто безпечне місце для такої відкритої дівчини, як ви. Тут дуже просто стати пішаком у чужій грі й збезчестити родинне ім’я. А вести власну гру значно важче. На жаль, я не зможу бути із вами весь час, щоб допомогти вам розібратись, що й до чого. Отож, мила сестро, щоразу, коли ви маєте якісь сумніви, поставте собі два запитання: чи не проти честі це все та чи слугує інтересам вашої родини?

– Я зрозуміла, монсеньйоре, – Ізабелла нахилила голову, проте досі не насмілювалася зустрітись поглядом із братом.

«Деяким дівчаткам спокійніше бути у дванадцять одруженими… Та й їхнім опікунам спокійніше…» – зітхнув Філіпп де Вертю, дивлячись на золотаву сестрину голівку. Особливо із такою непогамовною вдачею, що на своє лихо шукає пригод. Він би із радістю не зволікаючи негайно видав би Ізабеллу за молодшого Вандома. Та вони досі сперечаються із старою графинею де Вандом за придане, шлюбну угоду та за якого з її синів вийде Ізабелла. Звичайно, мадам де Вандом зволікає, шукаючи кращої партії для третього сина й намагаючись отримати два замки на кордоні своїх володінь, одруживши наймолодшого, якому не виповнилося ще й дванадцяти років.

Політична ситуація через вбивство герцога Бургундського стала такою складною, що граф де Вертю мусив повернутися до армії дофіна, залишивши свою юну сестру набиратися придворного досвіду самотужки. Із тяжким серцем граф прощався з Ізабеллою, полишаючи недолугу дитину в зовні прекрасному саду, проте повному отруйних квітів та гадюк.

До Анжера, Буржа та Пуатьє почали доходити новини, що величезний почет нового герцога Бургундського рушив на зустріч із королем Англії. Це був найгірший розвиток подій, який тільки можна було уявити.

Ізабелла побачила брата лише через три тижні, коли до Анжера прибули Вандоми, бо мали відбутись заручини. Політична ситуація ще більше ускладнилася, при дворі тільки й розмов було про ймовірні наслідки союзу Бургундії та Англії. І від тих розмов Ізабеллі ставало моторошно. Юна дівчина лише уважно слухала, не наважуючись висловлювати власну думку. Та й звідки їй мати оті думки щодо воєнних дій та політики? Що із нею буде? А раптом король Англії піде війною сюди, на південь від Парижа? Виграє ще дві-три битви, такі ж нищівні, як Азенкур, чи візьме ще кілька важливих міст так само безжально, як Руан, або й цілу Нормандію? Що буде із нею, коли усі брати потраплять у полон, а володіння герцогів Орлеанських захоплять та розграбують? Чи зможе майбутній чоловік її захистити? Придворні, налякані розмовами про ймовірний напад англійської армії, перешіптувалися про жахіття війни. Коли п’яні солдати захоплюють місто, вони не звертають увагу, хто саме потрапив їм до рук: селянка, городянка чи шляхетна дама. Кажуть, що англійці – такі безбожники, що й черниці в монастирях та абатствах не уникли безчестя та мученицької смерті.

Заручини та союз із Вандомами на той час мало кого хвилювали, окрім графа де Вертю. Сповнений тривожних передчуттів і відсутності новин із Бретані від своєї рідної сестри Маргарити, він хотів якнайшвидше визначитися із майбутнім Ізабелли. Зрештою, він зараз – єдиний із орлеанських братів, що не в полоні. А коли з ним щось трапиться, хто подбає про сестер? Кожного разу в боях та сутичках в ім’я дофіна він сам має бути впевненим, що його сестри та племінниця в безпеці та під захистом. Кому ж захищати жінку, як не її чоловікові?