Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

Двері купе прочинилися, і в просвіті виникла постать провідника.

– Прибуваємо за півгодини! – повідомив він.

Ольга здригнулася. Усі ці довгі роки вона чекала цих слів, в голові продумувала всі варіанти, коли почує їх, а коли вони нарешті були сказані, промайнула звичайна думка. «От і все! Це сталося!»

В купе Ольга Басараб від Перемишля їхала сама. Від самого Відня її супутницею була її товаришка по роботі в уряді в екзилі. З Оксаною Гаврилюк вони працювали останні два роки, а коли Євген Петрушевич розпустив уряд і в травні відбув до Берліна, вони удвох залишилися ще на два місяці – треба було закрити всі фінансові справи бухгалтерії, щоб не зосталося нічого.

Останній рік вона тим і займалася, що закривала фінансові справи. Спочатку це був Гельсінгфорс, потім Стокгольм і нарешті Карлсбад, куди вона їздила у складі посольства ЗУНР. Всюди їй довелося ліквідовувати фінансову згадку про Західноукраїнську Народну Республіку. Невелика честь, але вона була і серед тих, хто ліквідував саму ЗУНР.

Останнє її «досягнення» стало надто болючим, особливо враховуючи ту обставину, що новій державі вона віддала все і не тільки від листопадового чину 1918 року. Захоплення влади першого листопада не відбулося б, якби чотири роки перед тим з таких же молодих, як і вона, хлопців не постали Українські Січові Стрільці. Ольга зітхнула. Вона вкотре згадала обличчя Дмитра, свого майбутнього чоловіка, коли йому не пощастило вступили до лав УСС. Чесно кажучи, Ольга так і не зрозуміла, яким принципом користувалися стрілецькі очільники, відбираючи з десятків тисяч добровольців тих, хто потім став січовиком: відмовляли, здавалося, найбільш підготовленим і давали «добро» тим, кому б ще належало чекати свого часу. Дмитро Басараб належав до перших. Отримавши відмову, він, звичайно, засмутився, але це, зрештою, дозволило їм одружитися. Щастя тривало недовго. Вже за тиждень прийшла повістка до армії, і вони розлучилися. Як виявилося, назавжди. Полк, до якого приписали Дмитра Басараба, півроку перекидали з одного міста в інше, шукаючи, де можна його прилаштувати, аж поки в Альпах з’явився новий фронт – Італійський. І треба ж було так статися, що інфантерист Дмитро Басараб зустрів свою смерть у першому ж бою!

Досі дивно, як вона тоді не збожеволіла! Добре, що тоді поруч була Стефа Савицька, подруга, з котрою перед війною у Львові ділили квартиру на вулиці Висп’янського. Ольга стала одним з організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, спізналася з тодішнім депутатом австрійського парламенту Євгеном Петрушевичем. З ним вона і колесила Європою. Його, зрештою, і зрадила.

Ользі важко було виділити той проклятий тиждень і день, коли вона зрозуміла, що Диктатор втратив відчуття реальності й продовжує жити минулими ілюзіями. Навіть тоді, коли Петрушевич дізнався про захоплення поляками останнього метра Східної Галичини, він не втрачав надії, що це тимчасово і великі держави змусять Польщу виконати свої зобов’язання. Ольга бачила, що опонент Диктатора – Симон Петлюра – попри своє взагалі-то неприязне ставлення до ЗУНР, усе ж реальніше ставиться до подій і не будує повітряні замки на пляжному піску, але навіть це не змусило її пристати до Головного Отамана – його договір з Пілсудським щодо Галичини жінка пробачити не могла.

Саме тоді до неї у віденському ресторані підсів молодий елегантний чоловік, який представився референтом Начальної Команди УВО Петром Баковичем.

Про розбіжності у поглядах Петрушевича та Коновальця щодо подальших методів боротьби – а тоді це дійсно були лише розбіжності – Ольга Басараб знала і, хоч працювала з першим Євгеном, все ж схилялася до підтримки другого. Про це, певно, знали в оточенні Коновальця, тому жінка не здивувалася, коли колишній сотник Галицької армії запропонував їй співпрацю. Вона полягала не в інформуванні керівника УВО про уряд ЗУНР, як Ольга побоювалася, але у збиранні інформації там, куди закине її доля і воля Диктатора. Ольга Басараб чесно справлялася з покладеними на неї завданнями, тому й не здивувалася, коли перед від’їздом з Відня їй повідомили, що у Львові її зустрінуть.

Інакше вона не могла. Не могла просто так кинути все, чому присвятила своє не таке вже й довге життя, й вести спокійне життя добропорядного бухгалтера, чим і займалася всі ці роки. Дивно, але після того як з подругами з Пласту при Українських Січових Стрільцях вона створила першу жіночу чоту, на відміну від подруг, Ольга так і не вдягнула військового однострою. У валізі, з якою вона поверталася додому, лежав знімок, зроблений у Відні. Стрілець Галина Дмитерко, хорунжа Софія Галечко та Ольга Басараб. Дивною виглядала ця компанія: дівчата у чоловічих одностроях і… вона у модному одязі й капелюшку. Можливо, саме цей факт і став вирішальним у виборі Євгеном Коновальцем. Там, у валізі, лежав і хрест Бойової Заслуги третього класу, котрим посмертно нагородили її чоловіка Дмитра.