Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

– І ради чого було воювати? – криво усміхнувся Андрій. – Щоб у Перетин зайшов Павловський зі своєю осадою?

– От про то я і хочу з тобою поговорити, Андрію! – сказав священник. – Гріха нікуди дівати: поляки зараз сильні і на їхньому боці закон. Особливо віднедавна.

Андрія пересмикнуло. Він досі не міг заспокоїтися від того дня, коли два тижні тому після відправи вони вийшли з церкви і перед нею побачили щасливі обличчя польських жандармів. Тоді селянам і було прочитано про те, що віднині вони остаточно належать до Речі Посполитої Польської і мають дотримуватися польських законів, бо судитимуть їх будуть саме за цими законами. Звістку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодної іншої реакції не було, чого, можливо, хотілося жандармам.

– Настав час перестати стріляти, а боротися з поляками інакше, – вів своє Лісович.

– Але за ними сила! – вигукнув Валько.

– Зате нас більше! Так, у Павловського двіста гектарів поля, але навіть у Перетині разом у всіх вас буде триста!

– Павловського підтримує… як там воно сьи називає?

– Звьонзек Осаднікув Войскових! – нагадав Лісович. – Але й ми тоже не сидимо спокійно. То про що я! Ти знаєш що таке молочарня?!

Андрій здивувався почутому.

– Певно, що знаю! Забирає у нас молоко, – сказав він.

– Ні, ти не знаєш, що таке молочарня! Ви здаєте молоко, отримуєте гроші й раді з того.

– А що іще?

– Але можна зробити й більше! Зараз цілий світ збирається в кооперативу. Самому селянину тяжко справитися і не з одним тілько Павловським. Треба у нас в парафії зорганізувати спілку. Разом – якщо чесно – і Павловського бити легше, я вже не кажу про батька!

– А до чого тут я? – не зрозумів Андрій.

– У Львові збираються місячні кооперативні курси навчання нових учасників нашого руху, то я хочу, щоб ти туди поїхав!

Андрій задумався. Звичайно, він був знайомий з людьми з інших сіл, де вже виникли такі спілки, і щиро заздрив їм, адже селянам уже не треба було ламати голову над тим, де подіти те саме молоко чи інший товар. Він навіть подумував про те, чи не зорганізувати це у Перетині, але Петро Лісович випередив його.

– Ви сказали, що це «наш рух», – подав голос Валько. – А до чого тут церква?

Петро Лісович усміхнувся.

– Кир Андрей розуміє, що хоч наша церква і є найбільшою на Галичині, але й найбіднішою. І тілько кооператива може спасти і її, і людей. Митрополит ще перед війною підтримував і Крайовий союз господарсько-молочарський, і «Центросоюз». Навіть купив для цього двадцять машин. Буде сильна кооператива – сильною стане і наша Церква!

Андрій почухав потилицю.

– Та то вірно: стріляти набагато легше, аніж сидіти за книжками! – признався він.

– Тому й прийшов саме до тебе, а не до когось іншого!

Андрій замислився.

– Я можу подумати? – запитав він.

– Певно, але недовго. Кооперативні курси будуть у травні. До того часу я маю вже подати людину.

– Вже у травні? – перепитав Андрій.

Він, чесно кажучи, сподівався, що це буде значно пізніше, десь аж під зиму, коли в селі менше роботи.

– Та чого ти боїшся? Годувати дитину ти не будеш, родина у тебе велика, пропасти не дадуть. Та й скільки там тих курсів? Місяць!

З цими словами отець Петро попрощався і, не заходячи до хати, сів на свою бричку і поїхав додому.

Лише після цього Андрій Валько вийняв дзиґарок і закурив. У такому стані його застав тепер уже кум Олекса.

– Що задумався, куме? – постукав його по плечу Мороз. – Як прогодувати таку ораву?

– Саме про то і думаю!

Олекса сів поруч.

– Так, я щось пропустив. Розказуй!

І Андрій Валько чесно, нічого не приховуючи, повідав Олексі про пропозицію отця Петра. Мороз уважно його вислухав і лише наприкінці поцікавився:

– Ти хоч не сказав, що не будеш?

– Та я взагалі ще нічого не сказав!

– Ну, хоч то добре! Навіть і не думай! Так – і всьо! Якщо не можна силою, то хоч так поборемо Павловського! Видів, як розвернувсьи? Навіть у Семка Кандиби настрій впав, коли зовидів трактор.

Це сталося минулої осені, коли після жнив селяни почали помаленьку готувати поля до зими. У Перетині по декілька коней мали всі, за винятком лише Солтисів, які могли похвалитися лише однією конячкою та й та вже доживала своє. Тоді Олекса саме був у Кандиб. Вирішили у спілку (чи після сьогоднішньої розмови сказати «у кооперацію») виконати цю загалом приємну, але важку роботу. Саме тоді до їхніх вух долинув монотонний металічний звук, який наближався. Обидва залишили свою роботу і вийшли за браму. Дорогою досить швидко наближався гуркочучи чудернацький трактор. Такий Семен бачив уперше, хоч і цікавився подібною технікою. На тракторі гордовито возсідав Адам Павловський і поважно, навіть зневажливо, дивився на перетинців. Звичайно, сам він не сидів за кермом, лише збоку, кермував трактором якийсь невідомий, але те, що трактор їде саме до осади, сумнівів не було.