Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

В інші часи – іще до війни – Василь Вовк зазвичай піднімався на хори, й односельці милувалися, слухаючи його приємний голос. Тепер же коваль скромно стояв праворуч від дверей і намагався не виділятися з-поміж інших чоловіків. Дехто час від часу скошував погляд на «неофіта», але одразу ж переключався на відправу.

Тієї ночі не було у церкві Вальків, лише найстарший Гнат стояв за декілька кроків від Василя, а по тому, як він нервово пересмикує спиною, було видно, що нервує. Причина нервувати у найстаршого Валька була: ось уже другий день мучиться у пологах невістка Марта. Її другі пологи проходять значно важче, аніж перші, і всі Вальки залишилися вдома, відправивши одного лише Гната святити паску, але й він не знаходив собі місця. Від чоловіка Андрія вдома також було мало користі – мати Меланка та Єва Кандиба буквально вигнали його не те що з кімнати, де мучилася Марта, але й взагалі з хати. Василь Вовк був певен, що зараз, у цю саму хвилину, Андрій Валько походжає під вікнами своєї хати й нервово курить уже невідомо який цієї ночі дзиґар. Але всі у селі сподівалися, що й цього разу обійдеться, щоправда, дехто співчутливо кивав головою і згадував, що немає вже Ганни Вовк – вона-бо свою роботу знала.

Згадавши про покійну дружину, Василь посмутнів. Йому пригадалося, як її несподівана смерть «посварила» його з Богом. Зрештою, біль нікуди не відійшов і після кількох років життя з Ориною, і навіть його повернення до церкви аж ніяк не свідчило про примирення.

Але сумніви, що роїлися в голові Василя, були незнані іншим, тим більше що на службі люди здебільшого думали про службу Божу. Лише маленькі діти, попервах сонні, тепер снували поміж дорослих, чекаючи на головне для них дійство – коли нарешті будуть святити паску.

Ця мить настала саме тоді, коли на сході з’явився червоний окраєць сонця. Люди облаштувалися великим колом навколо церкви і чекали свого часу, коли підійде отець Петро. Уже здавна жителі окремих сіл, які і складали парафію, під час освячення пасок мали свої невідь-ким і коли визначені місця й терпляче чекали свого часу, хоч чекання у такий день ніколи не бувало обтяжливим. Коли отець Петро нарешті підійшов до того місця, де на нього чекали перетинці, сонце вже повністю піднялося над далеким обрієм, але ще не сліпило очей.

Побачивши серед прихожан Василя Вовка, отець Петро задоволено усміхнувся, вмочив кропило у кропильницю і щедро окропив коваля, а разом з ним і всіх його сусідів.

– За всі роки! – пояснив Лісович і пішов далі.

Саме тієї миті, коли краплі свяченої води впали на кошик Гната Валька, у його хаті нарешті стих голосний стогін невістки Марти, а натомість почувся писклявий голосок новонародженої дитини. Меланка Валько обережно поклала на груди стомленої, але щасливої положниці довгождане тільце.

Родина Вальків поповнилася дівчинкою.

Звичний перебіг святкування у родини і близьких родичів – а це пів села – був порушений, але ніхто на це не скаржився. Усі розуміли, що сім’я поповнилася ще однією дитиною, котру на честь баби, що не дожила до цього, нарекли Анастасією, і все закінчилося добре. Після хрестин, де хресними батьками стали Олекса Мороз і Марія Панас, радісний Андрій Валько запросив на гостину чи не все село. Приїхав і Петро Лісович.

Як виявилося невдовзі, не лише для того, щоб посидіти з усіма за столом. Коли основна гостина вже перейшла ту невидиму межу, коли запрошені помалу почали забувати про її причину і розмови у сусідів знову оберталися навколо майбутніх польових робіт, отець Петро відкликав щасливого батька з-за столу, і вони вийшли за обійстя на вулицю. Біля хвіртки стояла лава. Там вони й присіли.

– Що робитимеш далі, Андрію? – поцікавився отець Петро.

– А що тут вигадувати? Поле, корови… Сім’ю годувати треба? Треба! – відповів Валько. – Слава Богу, руки здорові й навіть ростуть з потрібного місця! Не пропаду!

– Але й голова на місці! – уточнив Лісович.

Андрій повернув до священника здивований погляд:

– Та сьи не жалів!

Лісович деякий час помовчав, затим сказав:

– Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справі, Андрію.

– Я вас слухаю, отче!

– Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким іншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.

У відповідь Андрій лише знизав плечима, а Петро Лісович продовжував:

– Ти воював, і не просто воював, як решта, але за Україну, і то тоди, коли про неї ще ніхто не чув. Не було українців, тілько русини, як на нас говорили австріяки чи москалі з поляками.