А Єжи Бонковіч-Сіттауер мало переймався такими дрібницями. Чесно кажучи, він ніколи не приїхав би до цієї осади, розташованої далеко від основних доріг, якби не той факт, що це був Адам Павловський. Свого часу капітан Бонковіч-Сіттауер командував ротою, де служив вахмістр Павловський. Заснувавши Союз осадників і ставши його першим головою, Єжи Бонковіч-Сіттауер вирішив об’їхати східні креси і на місці оцінити ситуацію. Що ж, поїздка виявилася повчальною, але зовсім не з тієї сторони, на що сподівався голова.
Перша хвиля ейфорії від осадництва минула, і настало протверезіння. Виявилося, що велика частина військових, що стали осадниками, просто не знають, що робити із землею. Із майже дев’яти тисяч земельних ділянок, переданих колишнім військовим, лише у шість тисяч заїхали нові господарі. Інші ж просто продали сусідам, котрим було мало своїх гектарів, а ті, що приступили до роботи, майже одразу зіткнулися з численними труднощами. І чи не найголовнішими були сутички з місцевими українцями. Подекуди ночами то тут то там палали будинки осадників. Траплялося, що у полум’ї гинули й люди. Дивно, але збіжжя, коли воно ще було на полі, підпалювачі не чіпали. Зате з людьми не церемонилися.
Після ситної вечері, розхваленої гостем, причому похвала пані Зосі була не традиційною у таких випадках, але щирою, Адам запросив гостя пройтися його володіннями. Капітан Бонковіч-Сіттауер радо пристав на це, адже увесь вечір йому хотілося закурити, але присутність малолітнього сина господарів Кшиштофа утримувала його від цього.
– Як у тебе? – запитав капітан. – Проблеми є?
Він кивнув на темні силуети хат перетинців.
– Були, зараз усе спокійно, – відказав Адам.
– Були?
– Так, у перший день місцеві хлопи захотіли завадити мені.
– І що?
– Приїхали жандарми, заарештували найвпертіших.
– І правильно! Цю голоту треба тримати в страху, – згодився Бонковіч-Сіттауер.
– Але я попросив пана комісара поліції відпустити зачинщиків.
Від почутого гість різко зупинився.
– Чому? Не розумію тебе. У тебе, Адаме, раптом виникла жалість до цих русинів?
– Прошу заспокоїтися пана капітана, – усміхнувся Павловський. – Ніяких симпатій до цієї черні я не маю. Просто я подумав, що рано чи пізно зачинщики вернуться додому, а чого чекати від озлобленого русина, здогадатися не важко. А так я в їхніх очах став виглядати не таким уже й жорстоким, та й вони вже не будуть такими впертими.
– І подіяло? – поцікавився вражений почутим гість.
– Принаймні мій будинок не спалили!
Бонковіч-Сіттауер подивився на будівлю.
– Може, ти і правий, Адаме, але з русинами краще розмовляти з позиції сили, – сказав він.
– Ви маєте рацію, пане капітан, але прошу врахувати, що у мене сім’я, а тепер і Кшиштоф. Я не мав права ризикувати.
Капітан про себе відзначив слушність слів Павловського.
– Тобто ніяких ексцесів?
– Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-єдиний раз і якісь бахурі, то я навіть нічого не став робити. Інше погано.
– Погано?
– Так. Я тут один поляк. Навіть поговорити немає з ким. Лише Зося. А так хочеться посидіти в культурній компанії!
– А вчитель мови? Він не заїжджає?
– Пан Тадеуш живе далеко звідси, бував пару разів, але… ми просто не маємо про що з ним говорити. Він вчений, я…
Єжи Бонковіч-Сіттауер деякий час помовчав.
– Не буду тебе даремно обнадіювати, Адаме, але справи не такі вже добрі, – нарешті мовив він. – Сейм збирається призупинити військове осадництво, і там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в східних кресах не тільки полякам, а й особам іншої національності, не всім, певно, але тим, які не були покарані за злочини перед польською державою.
Вражений почутим, Павловський зупинився:
– І як це відіб’ється на нас?
– Ніяк! Щодо вас нічого не зміниться, можливо, матимеш сусіда-русина. Може, навіть знаєш, хто то буде!
Відповідь Павловського здивувала.
– Знаю! Ось! – Він показав на хутір Кандиб. – Вже давно приглядається до мене!
– Проти нас воював? – допитувався Єжи.
– Спершу – так, а потім був з нами під Замостям.
– Ну, то не страшно! Якщо не хочеш, щоб твоїм конкурентом (зараз у нас популярне це слово) був твій теперішній сусід, можна пригадати йому все!
Капітан мерзлякувато повів плечима.
– Холодно, одначе! – сказав він.
– Тоді запрошую пана капітана до будинку! Зося вже зачекалася з гербатою!
І вони заспішили назад.
Читать дальше