Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

Обдавши Олексу з Семеном вихлопними газами, трактор проїхав мимо до відновленого Павловським межевого стовпа з написом «Osada Peretyńska». Олекса встиг прочитати на тракторі «Fordson-F».

Як виявилося пізніше, трактор, що його пригнав на свою господарку Адам Павловський, йому не належав. Це була власність Союзу осадників, котру віддавали в оренду на час осінніх чи весняних робіт. Тим не менше, це надовго зіпсувало настрій не одному лише Семенові Кандибі.

Але Андрій поки що так остаточно й не вирішив, чи згоден він пристати на пропозицію отця Петра Лісовича. До того ж його ще чекала важка розмова з Мартою, котра певне не захоче відпускати його від себе.

Хоч і на місяць, і тільки до Львова…

Не було на хрестинах, хоч і запрошували, Семена Кандиби з сім’єю. Не піти до Вальків у Семена була поважна причина: з Америки до нього саме приїхав молодший брат Іван. Ще до війни, перед смертю батька Ілька, зрозумівши, що, поділивши батькові морґи, вони нічого доброго не доб’ються, Іван зібрав свої нехитрі збереження і разом з іще двома молодими чоловіками із сусіднього села подався за океан. Довгий час про молодшого брата не було жодної звістки, Семен навіть почав подумувати, чи не сталося з ним щось страшне, аж два роки тому несподівано надійшов від нього лист, де Іван повідомляв, що живе у Чикаго, працює на заводі «Форда», навіть одружився з такою самою емігранткою зі Станіславова і став батьком двох дочок.

А цієї весни, якраз на Великий піст, Іван Кандиба несподівано для Семена приїхав додому, давши зрозуміти старшому братові, що він зовсім не планує відібрати у нього батькову землю, а обов’язково повернеться до Америки до сім’ї. Щоправда, Семен одразу зрозумів, що селянин з Івана ніякий: одягнутий у модний незвичний у селі костюм, поверх якого накинуте дещо світліше пальто і такого ж відтінку капелюх, молодший брат зовсім не був схожий на людину, котра скучила за плугом.

Звичайно, хутір Кандиб у ці дні перетворився на прохідний двір, адже з «гамериканцем» захотіли поговорити чи не всі у Перетині, але Семен поставився до цього спокійно. Коли ж підійшов час молодшому братові повертатися, Семен вирішив останній вечір провести з ним, навіть відмовившись від запрошення Вальків.

Довго у хаті Кандиб того вечора не гасло світло! Здавалося, що за всі попередні дні, коли Іван гостював у батьківській хаті, вони з братом так і не наговорилися й вирішили наздогнати згаяний час. Ніхто не знав, коли знову вони зможуть отак поговорити і чи відбудеться це взагалі, тому брати намагалися не забути нічого й нікого.

А у той самий час, коли шваґер Андрій Валько вирішував, як йому правильно поступити, Василь Мороз також стояв перед вибором, і причиною цього був саме Іван Кандиба. Одного вечора, коли у Кандибів були тільки свої, заокеанський гість розповідав про свої поневіряння американською землею. Хоч Іван і говорив про них з певним смутком, все одно життя там виглядало значно легшим, аніж тут, у селі. Коли ж мова зайшла про роботу на величезному автомобільному заводі і про якийсь незнайомий «конвеєр» [1]  На своїх заводах Генрі Форд першим у світі застосував поточний метод виробництва: класичний автоскладальний конвеєр. , Василь остаточно загорівся бажанням побачити це наяву.

Тим більше що, маючи намір одружитися з Марією Білецькою, йому слід було думати про те, як прогодувати сім’ю. Він не був у захваті від того, щоб поселитися у садибі Білецьких, де його майбутній тесть знову взявся за своє, а ділити землю з братом Олексою також бажання не було. Залишалося одне: заробити гроші й самому купити землю і поставити хату. Америка здавалася Василеві Морозу ідеальним варіантом.

Тому, вловивши момент, коли його відсутність за столом ніхто не помітить, Василь непомітно залишив хату Вальків і подався дорогою до хутора Кандиб.

Дорога вела повз межевий стовп з позначенням, що за ним починаються землі «осади Перетинської». Василь криво усміхнувся. Йому пригадалася та подія, коли вони учотирьох – він, Данило, Кость і Шмунь Гутман – боролися з осадниками такими «радикальними» методами. Василь (і не лише він один!) вдячний Олексі і вуйкові Семену за ту неприємну для них, але відверту розмову. Здається, лише тоді вони зрозуміли, на яку неприємність наражали себе, здійснюючи такий «теракт». Що ж, іноді і старших варто послухати, якщо тільки… вони не вчитимуть молодших жити.

Василь Мороз не знав (як, зрештою, ніхто в Перетині), що цього дня Адам та Зося Павловські приймали дорогого гостя. Ще вчора господар їздив до Львова і повернувся назад не сам, а у компанії тридцятирічного чоловіка явно військової виправки. Він представив його як капітана Єжи Бонковіча-Сіттауера. Як виявилося, пан Єжи служив у тому самому полку, де свого часу воював і Адам Павловський. Зося заметушилася, щоб найкраще прийняти гостя, адже чоловік тихо повідомив їй, що Бонковіч-Сіттауер недавно обраний головою Союзу осадників. Розуміючи, як це може потім сказатися на їхньому житті, Павловські намагалися догодити гостеві.