Петро Лущик - Галицька сага. Примара миру

– На Висп’янського.

Северин почекав, коли авто вирулить на дорогу, і лише потім запитав:

– Як там Відень?

– А що з ним станеться? – знизала плечима Ольга. – Стоїть байдужий до всього, що його не стосується.

Вона на мить замовкла і закінчила свою думку:

– Тобто до всього!

Ольга спостерігала за таким знайомим і водночас чужим містом. У неї склалося враження, що у Львові стало менше українства, ніж його було за Австрії, хоч і тоді було годі зустріти хоч якусь вивіску рідною мовою, лише німецькі, польські й жидівські. Тепер же лишилися самі польські вивіски. Можливо, десь на бічних вуличках і зустрічаються жидівські написи, але навряд чи українські. Львів перестав бути містом для українців, як того і хотіли у Варшаві.

Вгадавши думки сестри, Северин нахилився і тихо сказав:

– Завтра познайомлю тебе з однією людиною. Хотів сьогодні, але тобі треба відпочити з дороги.

Ольга зовсім не здивувалася таким словам брата, тільки кивнула головою. Зрештою, не лише для прожиття на батьківщині вона повернулася до Львова.

Людиною, яка наступного дня постукала у двері квартири на тихій тінистій вулиці, був студент правничого факультету Львівського таємного українського університету Антін Крезуб. Мало хто у Львові знав, що під цим іменем ховається колишній сотник УСС і Армії УНР, а тепер керівник відділу розвідки Начальної команди УВО Осип Думін. Перед тим як постукати у двері, молодий чоловік почекав, поки Стефанія Савицька піде на роботу, залишивши Ольгу Басараб саму. Тій поки що спішити було нікуди.

– Ви до мене? – запитала Ольга, побачивши у дверях незнайомого худорлявого чоловіка.

– Так, пані Ольго! Наш спільний знайомий Петро Бакович наполегливо рекомендував з вами зустрітися, – відповів невідомий. – Я просто не міг відмовити моєму бойовому товаришеві!

Ольга зрозуміла, що це не звичайний візит ввічливості, тому пропустила гостя у квартиру. Вона провела до кімнати, котру їй відвела Стефа і де вона жила протягом трьох років.

– Прошу сідати! – запросила Ольга і, коли невідомий вмостився у кріслі, поцікавилася: – З ким маю честь?

– Називайте мене Антін Крезуб. Очолюю відділ розвідки Начальної команди.

– Так, мені повідомили про вас! – відповіла Басараб і, побачивши здивоване обличчя прибульця, виправилася: – Ну, не про вас особисто, але… про вас.

– Зрозуміло! Я довго не буду вас затримувати, пані Басараб. Скажу лише, що ваша робота в амбасаді високо оцінена Головним Командантом Української Військової Організації. Природно, ми зацікавлені у тому, щоб наша співпраця тривала й надалі.

– Що конкретно вас цікавить? – запитала Ольга.

Вона вже була готова до нової роботи.

– Розвідувальний апарат УВО зацікавлений в отриманні якнайповнішої інформації щодо польських військових сил, їх розташування на своїх та сусідніх територіях, чисельного та особового складу, військового діловодства, мобілізаційних планів, характеристики польських офіцерів у кожному полку, – говорив Крезуб.

– Ви гадаєте, це мені під силу? – здивувалася Ольга. – Я лише скромний бухгалтер!

Антін Крезуб усміхнувся.

– Те, що бухгалтер, не заперечую, але аж ніяк не скромний. Завтра зранку ви вирушите до будівлі нафтової компанії, якій конче потрібен досвідчений бухгалтер. Наші люди вже стомилися відмовляти різним претендентам, але вам не відмовлять однозначно, – говорив він. – Таким чином ви, пані Ольго, отримаєте засоби для прожиття, а заодно матимете змогу подорожувати усією Польщею.

Ольга не могла не відзначити зручність такого розкладу.

– Хто про мене знає? – поцікавилася вона.

– Про вас знаю я!

– Мій брат Северин… Він знає?

– Вашому братові відомо, що я вчитель історії і маю певне відношення до Січових Стрільців та УНР. Зрештою, це відомо і польській поліції. Як бачите, жодного натяку на те, що я воював проти Речі Посполитої. Зрештою, я проти неї і не воював. Природно, я забажав з вами познайомитись. Після того як ви влаштуєтесь на роботі, ми зустрінемось із вами ще раз. Я зателефоную вам сюди і назву будь-яку годину. Наприклад, скажу, що чекаю вас о десятій годині п’ятнадцять хвилин. Це значить, десятого числа о третій годині дня я буду в харчовій крамниці по вулиці Генінга. Це паралельна звідси вулиця. Там ми і зустрінемось.

Антін Крезуб підвівся.

– От, власне, і все! – сказав він. – Зараз відпочивайте, а завтра зайдіть ось за цією адресою.

Гість швидко написав на аркуші паперу два слова.