Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

– Думаю, – кивнув він, – про те й мова, сестричко моя, саме про те…

Протягом наступної півгодини Леонід Самсонович викладав їй власне бачення ситуації, яке, в принципі, мало змінилося за останні п’ять років – відтоді, як він казав те саме Спартакові. В хід пішли всі аргументи: хвилеподібне нарощування антиєврейських настроїв, що засвідчують хоча б оці ганебні написи про Кучму і Кравчука; згадки про дефіцит продуктів та споживчих товарів, що мав місце відносно нещодавно – перед самим розпадом СРСР; нестримна інфляція, якій поки що кінця-краю не видно; лихоманка повсюдних скорочень на підприємствах…

Усе це не могло не закінчитися нічим добрим. Коли людям стає дуже погано – вони починають шукати винних. Традиційно винними в людських негараздах в усі часи та в усіх краях призначають євреїв. Отже, Леонід Самсонович востаннє пропонував… пропонував з усією відповідальністю, як старший брат – молодшій сестричці: по-перше – кинути до біса свого Андрія подихати в Києві, бо з кількома аневризмами на серці й після трансмурального інфаркту він все одно не жилець; по-друге – брати за шкірку свого пришелепкуватого синочка та якнайшвидше тікати в Ізраїль; по-третє – якщо вона аж так рветься сконати разом зі своїм Андрійчиком – нехай випне в Ізраїль хоча б свого цедрейтера Спартака!.. А там вже просвітлені єврейським духом Інга-Едіт та Евеліна-Еліана підшукають любому кузенові правильну єврейську дружину, яка поступово перевиховає його в правильному дусі – не те що його покійна шиксочка польських кровей, яка не знала нічого іншого, окрім як по горах лазити!..

– Льоню… – тільки й спромоглася вимовити Агата, коли брат нарешті припинив читати свою лекцію з давно накатаними аргументами.

– Що ти хочеш мені сказати? – нарешті мовив Леонід Самсонович, так і не дочекавшись продовження.

– Я одного не розумію… От звідки в тобі весь цей непримиренний націоналізм взявся?! – вона нарешті кинула на брата прямий погляд, при цьому її очі сяйнули якось навіть загрозливо. – Тебе ж зовсім не таким виховували в нашій родині! Дідусь і бабуся… наші батьки… Та в них же цього всього не було ані на грам! Візьми тата і його фронтових товаришів: там же суцільний інтернаціонал! А наш подільський будинок – хіба у нас не те саме?! У нас же яких тільки національностей серед сусідів нема!.. От хіба що немає чукчів… Звідки ж тоді твій єврейський націоналізм, вузьколобий і примітивний?! Це тебе Лія зіпсувала, еге ж?..

– Сестричко… давай не будемо чіпати мою Лію! – в голосі Леоніда Самсоновича забриніла загрозлива напруга.

– А ти не чіпай мого чоловіка й сина, – в тон йому відповіла Агата.

– Я тільки хочу, щоб ви вижили… Усі, хто може вижити, – або ти зі своїм Спартаком, або хоча б він один! До речі, хотів тебе спитати…

– Про що саме? – Агата вмить напружилась.

– Про Спартака. Якось він змінився дивним чином.

– Тобто?

– Якось повеселішав… чи що?.. Бо коли в минулі роки приїздив до нас у Запоріжжя, то повсякчасно смурним виглядав. А тепер він… не знаю, як і сказати… – Леонід Самсонович підібгав губи і поклацав пальцями, підшукуючи необхідне слово: – А зараз він нібито аж світиться із середини від щастя! І ця його ідіотична самовпевненість…

– Це ти про свої контейнери в Одесі?

– Так, твій цедрейтер питання з контейнерами визвався утрясти – хоч я в його обіцянки й не вірю анітрохи, відверто кажучи… З чого б це все?! Що таке з моїм племінничком сталося?! Він що, нову шиксочку собі знайшов?..

– Льоню, давай не будемо! – вскинулась Агата.

– А що ж тоді? Я просто хочу знати, підбирати йому нормальну єврейську наречену чи ні. Бо хто ж іще з нього чоловіка зробить…

– Вкотре прошу, залиш мого хлопчика у спокої, – впевненим тоном попросила вона. – З дівчатами у нього щось епізодично виникає, проте далі пари-трійки зустрічей не йде. Можливо, щось із дисертацією просунулося?! То я би знала про це… А може, якась публікація у нього зріє.

– Яка ще публікація?

– Та художня ж… Чергове оповіданнячко в черговій газетьонці або журнальчику, – відмахнулася Агата. – На превеликий жаль, він і досі не полишив своєї idée fixe [39] Нав’язлива ідея (фр.). стати письменником. В якийсь там клуб любителів фантастики записався навіть – не розумію, і нащо йому отой клуб здався?.. А ще у них якісь там конвенти фантастичні відбуваються.

– А-а-а, он воно що! – засміявся Леонід Самсонович. – То у твого мішигіне синочка і досі крильця за спиною, он воно як!..