Тимур Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

А тоді повторив повільно й урочисто:

– Не можна боятися сектантів. Треба вірити в Бога і протистояти їм – тоді розгубляться і втечуть світ за очі. А люди їх, навпаки, бояться: а раптом жінка Марія Деві – все ж таки Христос?! Хтозна, хтозна… Це не протистояння. Це, навпаки, злісне потурання самозванцям.

– Ну-у-у… Не знаю, не знаю…

– Зате я знаю, – впевнено кивнув Спартак, – тому й намагаюсь хоч якось донести своє знання до людей.

– Через отого твого «Лейтенанта диявола»?..

– А чом би й ні! Це не найгірший варіант. Якщо мене на радіо вислухати не побажали, тож і доводиться роман писати.

– На ра-а-адіо-о-о?.. – Едуард Рустамович мимоволі відсахнувся. – Невже ти не злякався навіть радіо потурбувати?!

– А чого такого?! Пхе!.. Можна подумати… – Спартак знизав плечима.

– І-і-і… як, не вдалося?..

– Не вдалося, – зітхнув він. – Там попервах вирішили, що я, бачте, випускник якоїсь семінарії. Бо пересічні парафіяни, бачте, Біблії не читають.

– А я про що тобі кажу?! – кивнув Давлетов.

– Але коли дізналися, що за освітою я всього лише інженер-металург… Тут увесь їхній ентузіазм миттєво випарувався, – молодий чоловік посумнішав. – Коротше кажучи, не випустили мене на радіо, отак!..

– А ти певен, що роман твій надрукують? – обережно спитав Едуард Рустамович. – Бо цієї… як її?.. Письменницької освіти у тебе нема також. А щоб на письменника вивчитися…

– Треба поїхати в Москву й закінчити Літературний інститут імені Горького?! – тепер Спартак дивився на співрозмовника трохи насмішкувато. – Знаю, знаю. Мені таке радили. Але я вважаю інакше: головне в цій справі – природний талант, а не якась спеціальна письменницька освіта.

– І ти вважаєш, що у тебе є письменницький талант?

– Я не просто вважаю, я це ЗНАЮ.

– Звідки?

– Бо деякі мої оповіданнячка вже опубліковані. Й навіть невеличка повістинка також вийшла друком в журналі «Наука і суспільство». Маю відгуки та рецензії на надруковане.

– А романи теж?.. – Давлетов кивнув на грубий зошит.

– До романів ще не дійшло, – зітхнув Спартак, – але це ще попереду. Отож все ще буде, Едуарде Рустамовичу, зачекайте лише трішечки.

– І-і-і… яка ж ідея цього твого «Лейтенанта диявола»?..

Замість відповіді молодий чоловік розкрив зошит-чернетку на чистому блоці, видрав звідти чистий подвійний аркуш паперу й лише тоді спитав:

– А скажіть-но, Едуарде Рустамовичу, в якому році розпався СРСР?

– Шуткуєш?! – про всяк випадок перепитав Давлетов. – Це сталося позаторік. Отже, в дев’яносто першому році.

Спартак написав на чистому аркуші «1991» і продовжив:

– Добре. Тепер скажіть: СРСР утворився на місці колишньої Російської імперії, я нічого не наплутав?

– Не наплутав.

– Гаразд. А Російська імперія – це розбухле Московське царство, так?

– Так.

– А Московське царство виросло довкола Великого князівства Московського і Володимирського, чи не так?..

– Оце вже вибач, я не настільки обізнаний в історії…

– Ну, то повірте, що це так. І почав «збирати руські землі» Московський князь Іван Калита, який спершу став Великим князем Московським і Володимирським. Можете і в цьому мені повірити.

– Та чому ж, про Калиту я чув, – ствердно кивнув Давлетов.

– А в якому році Іван Калита став князем Московським? Коли все це почалося, теж знаєте?

– Брехати не стану, не знаю, – чесно зізнався відставник.

– То можете перевірити: це сталося в тисяча триста двадцять п’ятому році! А тепер зробіть, прошу, одну арифметичну операцію…

І Спартак дописав на аркуші паперу: «1991–1325 =?»

– Отож скажіть мені, Едуарде Рустамовичу, яка тут відповідь?!

І Давлетов власноруч написав:

– Браво! – Спартак картинно зааплодував, потім знов взявся за Біблію, розкрив її десь наприкінці й мовив урочисто:

– А тепер прочитайте ось цей вірш, будь ласка…

Й Едуард Рустамович прочитав:

Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість [33] Об’явлення 13:18. .

– І що з того?.. – він подивився на молодого чоловіка якось розгублено.

– А те саме, що держава Івана Калити, зібрана довкола Московського князівства, простояла рівно шістсот шістдесят шість років. Ви щойно самі вирахували це. Ваш розрахунок не суперечить правилам арифметики, га?..

– Не суперечить, – Давлетов почухав потилицю.

– Вас щось засмучує? – вмить спитав Спартак.