Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Навіть суперники визнавали, що Гаррісон, попри своє привілейоване походження, був дуже переконливим кандидатом для нижчих верств міста. Він був особою магнетичною. Він умів і бажав говорити з будь-ким про будь-що та вмів опинитися в центрі будь-якої розмови. «Усі його друзі це помічали, — згадував Джозеф Міділл, колишній спільник, а пізніше — найзапекліший суперник Гаррісона, — вони тільки жартували й усміхалися, визнаючи це, і називали цей феномен “картер-гаррісонія”». Навіть у шістдесят вісім років Гаррісон випромінював силу й енергійність, і жінки загалом погоджувалися, що він став красивішим, ніж був у п’ятдесят. Він двічі став удівцем і, за чутками, мав значно молодшу коханку. У Кратера були сині очі з великими зіницями й лице практично без зморщок. Свій юнацький дух він пов’язував із великим дозами ранкової кави. Його дивацтва викликали симпатію. Він любив кавуни; у сезон він їх їв тричі на день. Також він мав слабкість до взуття (кожного дня тижня взував інші черевики) і до шовкової білизни. Майже кожен бачив, як Гаррісон їде вулицями верхи на своїй білій кобилі кентуккійської породи в м’якому капелюсі з опущеними крисами, залишаючи за собою слід сигарного диму. У промовах під час своєї кампанії він часто звертався до опудала орла, що його носив з собою як реквізит. Міділл звинувачував його в потуранні найницішим інстинктам міста й водночас називав його «найдивовижнішою людиною, яка будь-коли жила в Чикаго».

На диво панівному класу міста, 78 відсотків з 681 делегатів зборів Демократичної партії виявилися за Гаррісона на першому голосуванні. Демократична еліта благала республіканців висунути такого кандидата, якого могли б підтримати й вони, кого завгодно — тільки щоб не повернувся Гаррісон. Республіканці обрали Семюела В. Еллертона, багатого м’ясного промисловця з Прейрі-авеню. Найбільші й найвпливовіші газети відверто об’єдналися в підтримці Еллертона й боротьбі проти Гаррісона.

Колишній мер реагував на їхні закиди з гумором. Виступаючи перед великою групою прихильників в «Аудиторіумі», Гаррісон сказав, що Еллертон «найкращий, найвидатніший різник і заколювач свиней. Я це визнаю — і не стану судитися з ним за те, що він тим самим різницьким ножем калічить королівську англійську мову — він просто по-іншому не може».

Гаррісон швидко завойовував підтримку.

Патрік Прендерґаст, молодий ірландський іммігрант, пишався оновленою популярністю Гаррісона і вважав, що він і сам багато чим прислужився в просуванні колишнього мера в новій кампанії. У Прендерґаста з’явилася ідея. Коли саме це спало йому на думку, він точно сказати не міг, але вона з’явилася і потішила його. Він багато читав про закони та політику й розумів, що перший закон політичної машини такий: якщо ти працюєш на благо машини, вона тобі віддячить. Гаррісон йому зобов’язаний!

Ця думка зійшла на Прендерґаста, немов осяяння, як перший ранковий промінь, що торкається верхівки Храму масонського братства, але тепер він міркував про це тисячу разів на день. Вона стала його скарбом, від неї він розправляв плечі й тримав голову вище. Коли Гаррісон виграє, усе зміниться. А Гаррісон переможе. Злет ентузіазму в міських районах, здається, робив перемогу Гаррісона невідворотною. Коли його оберуть мером, вважав Прендерґаст, Гаррісон неодмінно дасть йому посаду в себе. А як же інакше? Це ж і є закон машини, так само незмінний, як ті сили, що штовхають експрес «Chicago Limited» через прерію. Прендерґаст хотів стати муніципальним юристом-консультантом. Годі оцих хлопчаків, які не знають, де їхнє місце; годі ходити отією жовтою багнюкою, яка чвакотить між бруківкою; годі нюхати сморід дохлих коней посеред вулиці. Коли Гаррісон сяде в крісло мера, до Патріка Прендерґаста прийде порятунок.

Ця думка викликала піднесення. Прендерґаст накупив поштівок і розіслав захоплені слова всім, хто мав скоро стати його поплічниками та членами того самого клубу — суддям, юристам, комерційним королям Чикаго. Не забув він і свого доброго товариша Альфреда С. Трюда, адвоката.

«Любий мій містере Трюд…» — почав він. Далі він хотів написати «Алілуя!», але з деякими словами в нього були труднощі. Проте він гарячково схопився за перо.

«Алелуїя! — написав він. — Спроба банди “Геральд” стати на перешкоді народному волевиявленню не вдалася. І Картер Г. Гаррісон, вибір народу, стане нашим наступним мером. Переконання газетярів виявилися ганебно спростованими. Що я можу сказати про нещасного кандидата Вашингтона Гізінґа — це те, що він перебуває “у хвості” моїх симпатій. Маю надію, нинішня важка ситуація не розчавить його — і шановану газету. Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу!» Він накидав ще декілька рядків і завершив послання: «Урешті-решт, дружба — ось істинне випробування характеру.