Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

З Балтимора прибув довгий чорний потяг, від якого кров холонула в жилах у дорослих, що проводжали його очима в преріях. Натомість безліч малих хлопчаків вибігали з роззявленими ротами до залізниці поглянути на це диво. У потязі лежала зброя, яку в Ессені зробили на заводі Фріца Круппа, німецького зброярського барона, зокрема найбільша на той час гармата, здатна стріляти снарядом, що важив тонну і міг пробити ковану залізну пластину завтовшки майже метр. Її ствол довелося везти в спеціально зробленому вагоні, що являв собою сталеву раму, розташовану на двох дуже довгих платформах. У звичайної платформи вісім коліс; комбінація, що везла гармату, мала їх двадцять два. Щоб перевірити, чи витримають рейки вагу гармати — 113 250 кілограмів, — два інженери з заводу Круппа прибули минулого липня в Америку й перевірили весь маршрут. Гармату швидко прозвали «крихіткою Круппа», хоча один з авторів називав її інакше — «улюблене страховисько Круппа».

Більш легковажний потяг їхав до Чикаго також — той, що його найняв Буффало Білл для свого шоу «Дикий Захід». У його вагонах сиділо невеличке військо — сотня колишніх кавалеристів армії США, дев’яносто сім індіанців різних племен: шаєнів, кайова, пауні та сіу, а також п’ятдесят козаків і гусарів, 180 коней, вісімнадцять бізонів, десять лосів, десять мулів і з десяток інших тварин. Їхала там і Фібі Енн Моузі з Тіффіна (штат Огайо) — молода жінка, яка любила зброю і мала ідеальне чуття відстані. Білл називав її Енні, а журналісти писали про неї як про міс Оуклі.

Вечорами індіанці з солдатами грали в карти.

У порти США прибували судна з усього світу, привозячи всілякі чудернацькі вантажі. Сфінксів. Мумії. Кавові дерева та страусів. Але найдивовижнішим вантажем були люди. Жителі Даґомеї — буцімто канібали. Лапландці просто з Лапландії. Сирійські вершники. 9 березня пароплав «Ґілдголл» підняв вітрила в єгипетській Александрії і рушив до Нью-Йорка, маючи на борту 175 істинних каїрців, який найняв підприємець Джордж Панґалос — вони житимуть у каїрських кварталах на «Мідвей плезенсі». У трюмах «Ґілдголла» чекали свого часу двадцять ослів, сім верблюдів і всілякі мавпочки та отруйні змії. Серед пасажирів була одна з найбільших майстринь єгипетського danse du ventre (танцю живота) — юна й розкішно жіночна Фаріда Мазар, якій судилося стати в Америці легендою. Панґалос зарезервував для себе добірну територію посеред «Мідвею», поряд з оглядовим колесом Ферріса, серед мусульман: там був і куточок Персії, і мавританський палац, і алжирське селище Блума, де той перетворив несподівано раннє прибуття алжирців на джерело чималих грошей.

Блум зміг відкрити своє селище задовго до Дня посвяти — ще в серпні 1892 року, і вже за місяць його витрати окупилися, і він став отримувати щедрі прибутки. Алжирська версія danse du ventre приваблювала особливо багато глядачів, щойно ті зрозуміли, що оті загадкові слова означають танець живота. Ходили чутки про шалений танок напівголих дівчат, але видовище виявилося вишуканим, стилізованим і доволі цнотливим. «Люди сунули юрбами, — згадував Блум. — То була просто золота жила».

Зі своїм хистом до імпровізації Блум спричинився до ще однієї деталі, яка відтоді назавжди стала частиною американського сприйняття Близького Сходу. Члени «Прес- клубу» Чикаго запросили його показати danse du ventre просто в їхньому закладі. Ніколи не оминаючи можливостей безкоштовної реклами, Блум одразу погодився і разом із дюжиною танцівниць поїхав до клубу. Однак після приїзду виявилося, що в клубі з музики був тільки самотній піаніст, який не мав жодного уявлення про мелодію, якою супроводжується такий екзотичний танок.

Блум хвильку подумав, промугикав мотив, а тоді награв його одним пальцем на піаніно:

Усе наступне століття ця мелодія та її варіації будуть використовуватися в низці дешевих кінофільмів, здебільшого як супровід хвилеподібної появи кобри з кошика. На цю ж мелодію співається пісенька зі школярського фольклору: «Де французи всі ходять без трусів…»

Блум пошкодував, що не оформив авторські права на цю мелодію. А могли б бути мільйонні гонорари…

Із Занзібару надішли сумні новини: пігмеїв не буде. Лейтенант Шнуфельдт загинув за загадкових обставин.

У пресі друкувалися й усілякі поради, здебільшого їхнім джерелом був Нью-Йорк. Найбільш ущипливі писав такий собі Ворд Мак-Аллістер, журналіст на всі руки й головний лизоблюд дружини Вільяма Астора — світської імператриці Нью-Йорка. Вражений побаченим на День посвяти, сумішшю верхів і низів суспільства в таких масштабах і в такій неестетичній близькості, Мак-Аллістер у своїй колонці часопису «Нью-Йорк ворлд» зазначав: «Нашим світським людям потрібна не кількість, а якість. Гостинність до всього роду людського без винятку небажана».