Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Але виставка не просто викликала гордість. Вона дала Чикаго світло, привід зберігати оптимізм, коли згущувалися хмари економічної кризи. Залізнична компанія Ері похитнулася, потім зазнала краху. Далі настала черга «Nothern Pacific». У Денвері за один день закрилися три національні банки, потягнувши за собою низку інших підприємств. Боячись хлібного заколоту, міська влада скликала добровольчі загони. У Чикаго редакція «The Inland Architect» намагалася запевнити читачів: «Нинішня ситуація — це випадковість. Капітал просто прихований. Підприємства налякані, але не переможені». Редакція помилялася.

У червні двоє ділових людей вчинили самогубство в один і той самий день у тому самому чиказькому готелі «Метрополь». Один перерізав собі горло бритвою о пів на одинадцяту ранку. Другий дізнався про самогубство від перукаря в готелі. Того вечора у своєму номері він обв’язав один кінець пояса від смокінга навколо шиї, потім ліг у ліжко й прив’язав другий кінець до його спинки. І скотився на підлогу.

«Усі охоплені лютим жахом, — писав Генрі Адамс, — і кожна людина вважає, що їй гірше, ніж сусіду».

Задовго до кінця виставки люди вже засмучувалися тим, що вона колись закінчиться. Мері Гартвелл Кезервуд писала: «Що ми будемо робити, коли ця країна див закриється? Коли вона зникне, коли скінчаться чари?» Саллі Коттон, управителька з Північної Кароліни й мати шістьох дітей, яка проводила літо в Чикаго, зафіксувала у своєму щоденнику поширене хвилювання: після того як вона побачила той ярмарок, «усе буде здаватися дрібним і незначним».

Виставка була настільки досконалою, її краса й витонченість здавалися немовби запорукою того, що, поки це диво триває, ні з ким не може трапитися справжньої біди.

Ранок 4 липня 1893 був сірий і вітряний. Погода погрожувала зіпсувати вигадливі феєрверки, задумані Френком Міллетом заради збільшення кількості відвідувачів, яка попри стабільне зростання останніми тижнями усе ж була нижча за очікувану. Сонце з’явилося пізно вранці, а вітер і далі ганяв Джексон-парком більшу частину дня. Надвечір Почесний двір купався в золотому промінні, а грозові хмари стояли стіною на півночі. Буря не наближалася. Швидко набігло багато народу. Голмс, Мінні й Анна опинилися у величезній юрбі спітнілих людей. Багато хто з них мав із собою кошики з харчами й простирадла, але враз стало зрозуміло, що в такій тисняві влаштовувати пікнік не випадає. Дітей було мало. Здається, прийшла вся Колумбівська гвардія, їхні блакитні форми сяяли на тлі натовпу, немов проліски на темній землі. Поступово золотаве світло охололо до бузкового. Усі пішли до озера. «На цілих півмилі понад дивовижним берегом озера люди стояли в сотню рядів», — писали в «Tribune». Оте «чорне море» народу неспокійно погойдувалося. «Вони сиділи й чекали кілька годин, сповнюючи повітря химерним, тривожним гулом». Хтось один заспівав: «Ближче, Господи, до Тебе» [54] Християнський гімн на слова англійської поетеси Сари Флавер Адамс. — і одразу кілька тисяч підхопили пісню.

Стало темно, усі дивилися на небо, чекаючи на перші ракети. Тисячі китайських ліхтариків висіли на деревах і поруччі. Червоним посвічувала кожна кабінка оглядового колеса. На озері сотня чи й більше кораблів, яхт і катерів кинули якір, а на носі й кормі в кожного судна горіли кольорові ліхтарики, вони ж оздоблювали снасті.

Натовп був готовий кричати «ура» до будь-чого. Він радісними вигуками привітав виставковий оркестр, котрий заграв «Дім, рідний дім» — пісню, яка щоразу розчулювала дорослих людей до сліз, особливо тих, хто прибув до міста нещодавно. Юрба закричала «ура», коли увімкнули ліхтарики на Почесному дворі, і всі палаци засяяли в золотавому обрамленні. «Ура» закричали й тоді, коли промінь прожектора з Будинку виробників і вільних мистецтв почав гуляти над юрбою, і тоді, коли кольорові струмені води — «павині пера», за висловом «Tribune», почали вилітати з фонтана Мак-Монніса.

Проте о дев’ятій юрба притихла. У небеса на півночі здійнялася мала ясна іскорка й неначе попливла понад берегом до пристані. Один з прожекторів знайшов її і показав усім — то була велика повітряна куля з людьми на борту. Під її кошиком низько висів той вогник. Наступної миті вибухи червоного, білого й синього накреслили на чорному небу велетенський американський прапор. Куля разом із прапором поволі плинули вгорі. Прожектор рухався за ними, і його промені чітко окреслювалися в хмарі сірчаного диму, що її залишала за собою куля. За кілька секунд небо над озером розітнули ракети. Люди зі смолоскипами бігли понад берегом і підносили їх до запалів гармат, а на баржах інші підпалювали й кидали в озеро бомби, від чого вода вилітала вгору химерними гейзерами червоної, білої і синьої барви. Бомб і ракет ставало дедалі більше до самої кульмінації видовища, коли складна дротяна сітка, начеплена на Фестивальну залу на березі, раптово засвітилася, явивши очам велетенський портрет Джорджа Вашингтона.