Ірвін Ялом - Проблема Спінози

Той хитає головою й обертається до Альфреда.

– Де ви нахапалися таких ідей? За вашими словами, десь вичитали, але не з моєї навчальної літератури. Що ви читаєте, Розенберґу?

– Шляхетну книжку, гер Шефер. «Засади ХІХ століття».

Той ляскає себе долонею по лобі й осідає у своєму напівкріслі.

– Про що мова? – запитує директор Епштейн.

– Про писанину Г’юстона Стюарта Чемберлена, – відповідає гер Шефер. – Він англієць, зять Ваґнера. Пописує вигадливі книженції з історії: ну, тобто з історії, яку сам і вигадує. – Тут він знову обертається до Альфреда: – Де ви надибали ту книжку Чемберлена?

– У дядьковому домі, де я ознайомився з уривками, а відтак подався до книгарні через вулицю, щоб купити й собі. Її там не було, але для мене замовили. Ось що я читав увесь минулий місяць.

– Оце так завзяття! Вам би приберегти його для текстів, які входять до навчальної програми, – мовить гер Шефер і широким помахом руки вказує на полиці з томами в шкіряних палітурках, що облямовують стіну директорського кабінету. – Чи хоч би для одного з них!

– Гер Шефер, – звертається до нього директор, – то ви читали працю цього… Чемберлена?

– У тій мірі, у якій бажаю ознайомлюватися з «працями» псевдоісториків його штибу. Він – популяризатор ідей Артюра Ґобіно, французького расиста, чиї писання про споконвічну вищість арійських рас уплинули на Ваґнера. І Ґобіно, і Чемберлен роблять химерні заяви щодо провідної ролі арійців у величних цивілізаціях Давньої Греції й Риму.

– Свого часу величних! – зненацька втручається Альфред. – Доки арійці не змішалися з нижчими расами – шкідниками-євреями, маврами й азіатами. Після чого кожна з них і занепала.

І директор Епштейн, і гер Шефер здригаються, коли учень наважується перебити їхню розмову. Перший кидає на вчителя такий погляд, неначе саме той у цьому винен.

А гер Шефер перекладає провину на учня:

– Коли б то він і на заняттях виявляв не менший запал. – Й обертається до Альфреда. – Скільки разів я казав вам те саме – га, Розенберґу? Ви ж бо здавалися нітрохи не зацікавленим у власній освіті. Скільки разів я намагався заохотити вас до участі в наших читаннях? І раптом ось він, полюбуйтеся – палає збудженням від книжки. Як накажете це розуміти?

– Можливо, це тому, що я ніколи досі не читав такої книжки – книжки, у якій розказано всю правду про шляхетність нашої раси, про помилки вчених, що змальовують історію як прогрес людства, хоча істина полягає в тому, що це наша раса створила цивілізації всіх величних імперій! Не лише грецьку та римську, а і єгипетську, перську, індійську. Кожна із цих імперій занепадала тільки тоді, коли нашу расу засмічували довколишні – неповноцінні.

Альфред дивиться в бік директора Епштейна і якнайшанобливішим тоном видобуває:

– З вашого дозволу, гер директор, ось моя відповідь на ваше нещодавнє запитання. Ось чому я не переймаюся через уражені почуття кількох учнів-євреїв або слов’ян: вони теж неповноцінні, але не такі організовані, як євреї.

Директор Епштейн і гер Шефер знову обмінюються поглядом – лише тепер обидва нарешті збагнули всю серйозність проблеми. Йдеться не просто про витівки юного максималіста.

– Будь ласка, Розенберґу, зачекайте за дверима, – говорить директор. – Нам треба порадитися наодинці.

У сутінках суботи, що наставала, Йоденбрестрат кишіла євреями. Кожен із них ніс молитовника та оксамитову торбинку з молитовним покривалом. Кожнісінький сефард [10] Сефарди – субетнічна група євреїв, що історично сформувалася на Піренейському півострові. Амстердама прямував у бік синагоги, за винятком одного-єдиного. Замкнувши крамницю, Бенту довго стояв на порозі й дивився на потік своїх одновірців-євреїв, а відтак, глибоко вдихнувши, пірнув у натовп і попростував у протилежному напрямку. Він уникав зустрічних поглядів і підбадьорливо шепотів сам до себе, щоб притлумити збентеження: «Ніхто не звертає уваги – всім байдуже. Важить не погана репутація, а нечисте сумління. Я вже багато разів так чинив». Але його серце вилітало з грудей, залишаючись невразливим до кволих випадів розуму. Відтак він спробував відсторонитися від зовнішнього світу, зануритися в себе та відволіктися, дивуючись цьому химерному двобою логіки та емоцій – герцю, у якому розум завжди виявлявся переможеним.

Коли юрба поріділа, той закрокував невимушеніше й повернув ліворуч – на вулицю, що прилягала до каналу Коніґсґрахт, – у бік будинку та навчальної аудиторії Франциска ван ден Ендена, екстраординарного професора латини й класичної філології.