Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– Просто про те, що бачу за вікном крамниці.

Ван ден Енден обертається, щоб простежити за поглядом Бенту назовні, на вулицю.

– Погляньте. Кожен поспішає. Носиться сюди-туди весь день і все своє життя. Заради чого? Багатства? Слави? Усолоди тіла? Такі цілі, поза сумнівом, хибні й ведуть у нікуди.

– Чому?

Бенту вже сказав усе, що збирався, але, збадьорений запитанням свого покупця, веде далі:

– Бо наслідком стає їхнє саморозмноження. Щоразу, коли однієї з них досягнуто, та лише породжує додаткові потреби. Тож маємо ще більше метушні, ще більше пошуків, і так до нескінченності. А значить, істинний шлях до нескороминущого щастя мусить лежати деінде. Ось про що я розмірковую та шкрябаю в щоденнику. – І Бенту паленіє: він ще ніколи й ні з ким не ділився такими думками.

На обличчі відвідувача проступає величезна цікавість. Він опускає додолу сумку з покупками, підходить ближче та пильно вдивляється в лице Бенту.

Тут і настала та мить – усім митям мить. Як же любив її Бенту – той вираз подиву, оновленого, зрослого інтересу й поваги, що проступив на обличчі в незнайомця. Та ще й якого незнайомця! Посланця з привільного, відкритого, неєврейського світу. Людини вочевидь не останньої. Він виявив, що неспроможний знов переживати в пам’яті ту мить лише один-єдиний раз. Натомість юнак знову й знову згадував тодішню «німу сцену» по два, а інколи й по три-чотири рази. І щоразу, коли та поставала перед внутрішнім поглядом, йому на очі набігали сльози. Викладач – статечна, світська людина – зацікавився ним, сприйняв його всерйоз та ще й, певно, подумав: «А це непересічний молодий чоловік!»

Бенту із зусиллям відірвався від своєї зоряної миті й став згадувати продовження їхньої першої зустрічі.

Покупець напосідає:

– То, кажете, нескороминуще щастя лежить деінде. Так розкажіть же мені про це ваше «деінде».

– Я знаю тільки, що воно – не в тлінних речах. Не ззовні, а всередині. Страхітливість, нікчемність, бажаність чи безцінність визначає не що інше, як наш розум, тож його й тільки його треба вдосконалювати.

– Як вас звати, молодий чоловіче?

– Бенту Спіноза. А гебрайською мене звуть Барух.

– Тож латиною це буде «Бенедикт». Хороше, благословенне ім’я. А я – Франциск ван ден Енден, у мене академія з вивчення класичної філології. То, кажете, Спіноза… хм, від латинського spina й spinosus , що означає, відповідно, «терен» і «тернистий».

– D’espinhosa португальською, – каже Бенту, киваючи, – «з місцини, яка поросла колючками».

– Запитання такого ґатунку, як ваші, і справді можуть видатися колючими зашореним наставникам-доктринерам. – Тут вуста ван ден Ендена бгаються в пустотливу усмішку. – Скажіть, молодий чоловіче, для своїх учителів ви, мабуть, були ще тою скабкою в одному місці?

Бенту й собі всміхається:

– Так, було діло… колись. Але тепер я самоусунувся від своїх учителів. І повіряю свою колючість тільки щоденнику. У схильній до забобонів громаді запитання на кшталт тих, що в мене, небажані.

– Забобони та розум ніколи не водять близької компанії. Але я, напевно, міг би звести вас із приятелями, що думають так само, як і ви. Ось, наприклад, той, із ким вам варто познайомитись. – Ван ден Енден запускає руку в сумку, видобуває звідти старовинний том і простягає його Бенту. – Його звуть Аристотель, і ця книжка містить роздуми над запитаннями того ж ґатунку, що й ваші. Він теж уважав розумову діяльність і прагнення вдосконалити нашу здатність до пізнання за найважливіше й питоме для людини заняття. А одним із ваших наступних уроків має стати його «Нікомахова етика».

Іще не розкриваючи книжки, Бенту підносить її до обличчя та втягує ніздрями запах.

– Я чув про цього чоловіка та хотів би познайомитися з ним. Але нам ніколи не поспілкуватись: я не знаю грецької.

– Значить, і грецька має стати частиною вашої підготовки. Звісно, після того як засвоїте латину. Як прикро, що ваші вчені рабини так мало знають із класики. Їхній кругозір такий вузький, що ті нерідко забувають: неєвреї теж зайняті пошуком істини.

Бенту відповідає миттєво, бо, щойно починаються нападки на євреїв, він, як завжди, тримається своїх:

– Це неправда. І рабі Менаше, і рабі Мортейра читали Аристотеля в латинському перекладі. А Маймонід уважав Аристотеля найвидатнішим серед філософів.

Ван ден Енден виструнчується: