Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– Але ж у священній Торі сказано, – наполягає той, не зважаючи на Франку, який смикає його за рукав, – що Господь повелів нам не працювати в суботу, а проводити цей святий день у молитвах до Нього й виконанні міцвот .

Спіноза обертається до співрозмовника та м’яко, наче наставник до юного учня, говорить:

– Скажи мені, Жако, ти віриш у всемогутність Господа?

Той киває.

– А в Його досконалість? Повноту в Самому Собі?

Жако знову погоджується.

– Ну, тоді ти, звісна річ, не заперечуватимеш і того, що довершена й досконала істота, за визначенням, не має ні потреб, ні недоліків, ні бажань, ні забаганок. Чи не так?

Жако замислюється, зволікає й вагається, а відтак обережно киває. Спіноза зауважує у Франку на вустах зародок усмішки.

– А коли так, – веде далі Спіноза, – то я беруся стверджувати, що Бог не має жодних побажань щодо того, як саме – ба навіть чи взагалі – ми будемо Його славити. Тож дозволь мені, Жако, любити Господа на власний лад.

Франку витріщає очі й обертається до кузена, немовби говорячи: «От бачиш, от бачиш? Ось той, кого я шукаю».

Час – 16:00

Місце – лава в центральному коридорі напроти кабінету Епштейна – директора Петровського реального училища, Петрі-реальшуле

На лаві совається шістнадцятилітній Альфред Розенберґ, що мучиться непевністю: чому його викликали до кабінету директора? У хлопця жилавий торс, сіро-блакитні очі й тевтонське обличчя з витриманими пропорціями. На лоб, точно під бажаним кутом, спадає пасмо брунатного волосся. Темних кіл під очима немає – вони з’являться пізніше. Він високо тримає голову й зухвало випнув підборіддя, але його руки виказують тривогу, то стискаючись у кулаки, то розтискаючись.

Він схожий на кожного й ні на кого конкретно, цей майже чоловік, у якого все життя ще попереду. За вісім років він перебереться з Ревеля в Мюнхен, де стане плодовитим журналістом антибільшовицького й антисемітського спрямування. За дев’ять почує полум’яну промову на зборах Німецької робітничої партії, яку виголосить новий кандидат, ветеран Першої світової війни – Адольф Гітлер, й Альфред вступить до тієї партії невдовзі після нього. За двадцять – відкладе перо й тріумфально всміхнеться, завершивши останню сторінку своєї книжки «Міф XX століття». Їй судитиметься стати бестселером, який розійдеться мільйонами примірників і значною мірою складе ідеологічне підґрунтя нацистської партії, виправдовуючи винищення європейських євреїв. За тридцять – його солдати ввірвуться в маленький голландський музейчик у Рейнсбурґу, де конфіскують особисту бібліотеку Спінози в сто п’ятдесят один том. А за тридцять шість у його очах із темними колами проступить спантеличення, і він заперечно похитає головою у відповідь на запитання американського ката в Нюрнберґу: «Останнє слово?»

Юний Альфред чує, як у коридорі розлягаються луною звуки кроків, що наближаються, і помічає гера Шефера, свого куратора й учителя німецької, а тому зривається на ноги, щоб привітати його. А той, проходячи повз нього й відчиняючи двері директорського кабінету, лише супиться й повільно похитує головою. Та вже перед самим порогом обертається до Альфреда й досить приязним тоном шепоче: «Розенберґу, минулого вечора ви розчарували мене – та що там, усіх нас – нерозсудливістю своєї промови. І цю нерозсудливість не скасувати тим фактом, що вас таки обрали старостою класу. Та навіть попри це я і досі вважаю, що ви не безнадійний. Усього за кілька тижнів вам випускатися. Не наробіть дурниць».

Передвиборча промова минулого вечора! Он воно що. Альфред ляскає себе долонею по лобі. Ну звісно – ось чому мене сюди викликали. Хоча поміж присутніх там були майже всі сорок учнів його випускного класу – здебільшого остзейські німці з деякими вкрапленнями росіян, естонців, поляків і євреїв – Альфред цілеспрямовано звернув свою балотувальну промову до німецької більшості та розворушив її душі словами про їхню місію охоронителів шляхетної германської культури. «Оберігайте нашу расу в чистоті, – казав він їм. – Не ослаблюйте її забуттям наших шляхетних традицій, засвоєнням другосортних ідей, змішанням із нижчими расами». На цьому, мабуть, йому варто було б зупинитися. Та він захопився. І, цілком імовірно, зайшов надто далеко.

Аж тут його напівспогади-напівфантазії вриваються: відчиняються масивні двері, футів десять у висоту, і бас директора Епштейна рокоче: «Herr Rosenberg, bitte, herein» [5] Гер Розенберґ, зайдіть, будь ласка (нім.) . .