Ірвін Ялом - Проблема Спінози

До Музею Спінози в Рейнсбурґу, хвилин за сорок п’ять їзди від Амстердама, я заходив із палким нетерпінням, шукаючи – чого? Можливо, зустрічі з духом Спінози. А може, історії. Але щойно ступивши всередину, я одразу ж пережив розчарування. Видавалося сумнівним, щоб цей маленький бідний музейчик міг наблизити мене до нього. Єдиними більш-менш автентичними речами були 151 том особистої бібліотеки Спінози, тож я негайно звернувся до них. Мої гостинні господарі надали мені вільний доступ, тож я брав із полиці один фоліант сімнадцятого століття за іншим, тримав у руках і вдихав їхній запах, сповнюючись трепету від доторку до речей, яких свого часу торкалися руки Спінози.

Але за мить мене вивів із цієї замріяності один із господарів:

– Звісно, докторе Ялом, майно Спінози – ліжко, одяг, взуття, письмове приладдя та книжки – після його смерті було продано з торгів, щоб покрити видатки на похорон. Розпродані книжки розкидало по всіх усюдах, але, на щастя, до початку аукціону нотар склав їхній повний перелік, і понад двісті років по тому один єврейський філантроп знову зібрав більшість тих видань – аналогічних примірників із таким самим роком і місцем друку. Тож ми називаємо її «бібліотека Спінози», але насправді це репліка. Його пальці ніколи не торкалися цих сторінок.

Я відвернувся від бібліотеки й задивився на портрет Спінози, який висів на стіні, і незабаром відчув, як розчиняюсь у тих величезних, сумних, мигдалюватих очах із важкими повіками. То був ледь не містичний досвід – зі мною таке рідко траплялося. Але тут мій господар промовив:

– Ви можете цього не знати, але схожості зі справжнім Спінозою він не має. Це всього-на-всього образ із уяви якогось художника, навіяний кількома рядками словесного опису. Якщо прижиттєві замальовки Спінози й були, то жодна з них до нас не дійшла.

«То, може, це буде історія абсолютної невловимості?» – подумалося мені.

Розглядаючи в наступній залі апарат для шліфування лінз – теж не власне устаткування Спінози, але подібне до нього, про що сповіщала музейна табличка, – я почув, як у залі з бібліотекою хтось із господарів згадав про нацистів.

А тому зайшов туди знову:

– Що? Тут побували нацисти? У цьому музеї?

– Так… Через кілька місяців після голландського бліцкригу війська ERR підкотили на своїх шикарних лімузинах і розграбували геть усе – книжки, бюст, портрет Спінози – все дощенту. Вивезли, а відтак опечатали й експропріювали музей.

– ERR? Що означають ці літери?

– Einsatzstab Reichsleiter Rosenberg . «Оперативний штаб райхсляйтера Розенберґа». Того самого, Альфреда Розенберґа, – головного ідеолога нацистів з антисемітизму. Він завідував трофеями для Третього Райху, і за його наказами ERR мародерствував по всій Європі – спершу забирав лише речі євреїв, а пізніше, під кінець війни, і будь-що цінне.

– То, виходить, Спінозі ці книжки, так би мовити, троюрідні? – запитав я. – Ви ж бо маєте на увазі, що їх знову довелося скуповувати, уже вдруге комплектуючи його бібліотеку?

– Ні. Вони якимось дивом уціліли, і після війни їх повернули сюди – за винятком усього декількох зниклих примірників.

– Неймовірно! – «Ось тобі й історія», – промайнуло в думці. – Але навіщо Розенберґ узагалі морочився із цими книжками? Я розумію: щось вони та коштують, адже йдеться про стародруки сімнадцятого століття й давніші, але чому його люди просто не ввірвалися в Державний музей Амстердама й не привласнили одного-єдиного Рембрандта, що вартує в п’ятдесят разів більше, ніж уся тутешня колекція?

– Ні, не в тім річ – ішлося не про гроші. В Оперативного штабу був якийсь загадковий інтерес до Спінози. Нацистський офіцер, підлеглий Розенберґа, який безпосередньо вилучав бібліотеку, додав до свого службового рапорту цікаве речення: «Вона містить цінні стародруки, що вкрай важливі для вивчення проблеми Спінози». Якщо хочете, з тим донесенням можна ознайомитися в інтернеті – його долучено до офіційної документації Нюрнберзького процесу.

Я почувався приголомшеним.

– «Для вивчення проблеми Спінози»? Не розумію. Що він мав на увазі? У чому нацисти вбачали «проблему Спінози»?

На це мої господарі, неначе дует мімів, знизали плечима й розвели руками.

Але я напосівся:

– То, кажете, заради цієї «проблеми Спінози» тутешні книжки зберегли, а не спалили, як чимало чого іншого в Європі?

Ті кивнули.

– А де перебувала бібліотека, доки тривала війна?

– Ніхто не знає. На п’ять років книжки просто зникли, а відтак, у 1946-му, знову знайшлися – у німецькій соляній копальні.