Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– У соляній копальні? Неймовірно! – Я взяв із полиці один із томів – примірник «Іліади» шістнадцятого століття – і, погладжуючи його, промовив: – То ця стара книжка прадавніх історій могла б розповісти і власну історію.

Мої господарі повели мене оглядати решту будинку. Я вдало підібрав момент для відвідин: небагато відвідувачів коли-небудь бачили іншу частину помешкання, позаяк її століттями займала проста робітнича родина. Але останній її член нещодавно помер, тож Товариство Спінози оперативно придбало цю власність і тепер саме починало реконструкцію, щоб доєднати її до музею. Пробрівши серед будівельного сміття крізь скромну кухоньку й вітальню, я зрештою піднявся вузькими стрімкими сходами у маленьку, непримітну спальню. Швидко обвівши поглядом простеньку кімнатчину, уже почав було спускатися, як раптом в око мені впала ледь помітна – два на два фути [2] ≈ 0,6 м. – нерівність у кутку стелі.

– А це що таке?

Старий музейний доглядач піднявся на кілька сходинок, щоб поглянути, куди я показую, і пояснив мені, що то – потаємні дверцята, які ведуть до крихітного закапелка на горищі, де протягом усієї війни ховалися від нацистів двійко єврейок, немолода мати з дочкою.

– Ми годували їх і добре про них дбали.

Знадвору бушує вогненна буря! Чотирьох із п’яти голландських євреїв убивають нацисти! Але на другому поверсі будинку Спінози протягом усієї війни турботливо піклуються про двох жінок-єврейок, які ховаються на горищі. А внизу, на першому, офіцер служби Розенберґа грабує, опечатує та експропріює крихітний музейчик, уважаючи, що тамтешня бібліотека може допомогти нацистам у розв’язанні «проблеми Спінози». І що ж то в них була за проблема така? А раптом цей нацист, Альфред Розенберґ, теж – по-своєму та з власних причин – шукав підхід до Спінози? Я ввійшов до музею з одною загадкою, а вийшов звідти з двома.

І невдовзі по тому почав писати.

Щойно останні промені сонця відбиваються від вод Званенбурґвалю, як Амстердам припиняє роботу. Фарбувальники збирають пурпурні й кармазинові тканини, що сушилися на кам’яних берегах каналу. Купці згортають навіси й зачиняють віконниці на вуличних ятках. Кілька робітників, що стомлено бредуть додому, зупиняються на перекус і голландський джин біля прилавків з оселедцями на каналі, а відтак продовжують свій шлях. Плин життя в Амстердамі повільний: місто в жалобі, бо й досі не оговталося від чуми, що всього кілька місяців тому прибрала кожного дев’ятого.

За кілька метрів від каналу, у № 4 по Брестрат, збанкрутілий і дещо піддатий Рембрандт ван Рейн наносить останній мазок на картину «Яків благословляє синів Йосипа», ставить у нижньому кутку справа свій підпис, жбурляє на підлогу палітру й розвертається, ладнаючись спуститися вузькими гвинтовими сходами. Того дня цей будинок – якому через три століття судилося перетворитися на музей свого власника – стає свідком його ганьби: він кишить покупцями, що чекають не дочекаються аукціону, на якому буде продано все художникове майно. Безцеремонно розштовхуючи на сходах роззяв, той проходить крізь парадні двері, вдихає солоне повітря й шкандибає до таверни на розі.

А в Делфті, за сімдесят кілометрів на південь, починає своє сходження інший художник. Двадцятип’ятилітній Ян Вермеєр кидає останній погляд на свою нову картину – «У звідниці». Його очі повільно повзуть справа наліво. Першою зображено повію в шикарній жовтій блузці. Лепсько. Лепсько. Жовтизна відливає, наче шліфоване сонячне світло. Її оточує групка людей. Чудово: кожен запросто міг би зійти з полотна й розпочати розмову. Вермеєр нахиляється ближче, щоб уловити крихітний, але пронизливий і хитрий, кинутий скоса погляд молодика в дженджуристому береті. І киває своєму автопортретові в мініатюрі. Страшенно задоволений, він ставить у правому нижньому кутку свій підпис із розчерком.

А в тому ж таки Амстердамі, у № 57 по Брестрат, лише за два квартали від приготувань до розпродажу, які тривають у будинку Рембрандта, двадцятитрирічний купець (що народився лиш на кілька днів пізніше за Вермеєра й ним захоплюватиметься, але так і не познайомиться) готується зачиняти свою крамницю заморських товарів. Він видається надто тендітним і вродливим як на крамаря. У нього ідеальні риси обличчя, оливкова шкіра без жодного ґанджу та великі темні й одухотворені очі.

Купець востаннє роззирається довкола: на багатьох полицях не менш порожньо, ніж у нього в кишенях. Його останній фрахт із Баїї перехопили пірати, тож у продажу немає кави, цукру й какао. Старше покоління їхньої родини вело прибуткову імпортно-експортну оптову торгівлю, але тепер брати Спінози – Ґабріель і Бенту – збідніли та живуть лише з маленької крамнички, що торгує вроздріб. Вдихнувши затхле повітря, Бенту Спіноза з покірністю виявляє, що до запахів сушеного інжиру, ізюму, зацукрованого імбиру, мигдалю, нуту й випарів терпкого іспанського вина примішується задушливий сморід щурячого посліду. А відтак господар виходить надвір і починає свій щоденний двобій із заіржавілим висячим замком на дверях крамниці. Аж раптом лякається незнайомого голосу, який звертається до нього манірною португальською: