Ірвін Ялом - Проблема Спінози

– То його «коронував» сам Ваґнер?

– Ні, вони ніколи не зустрічалися. Ваґнер помер ще до того, як Чемберлен став упадати за його донькою. А от Козіма [11] Козіма Ваґнер (1837–1930) – друга дружина й натхненниця німецького композитора Ріхарда Ваґнера, яка доводилася дочкою угорському композиторові й піаністові Ференцу Лісту. Після смерті чоловіка присвятила себе збереженню його пам’яті. дала йому своє благословення.

Директор підлив чаю.

– Що ж, схоже, Чемберленів расизм аж так заполонив нашого юного Розенберґа, що зняти з його очей цю полуду може бути нелегко. Хоча якщо подумати, то який же самотній, дещо недолугий підліток-ізгой не мурчатиме від задоволення, дізнавшись, що він – особливого заводу та з виняткового тіста? Що його предки заснували величні цивілізації? А надто якщо це хлопчик, якого недолюбила мати, чий батько довго був однією ногою в могилі, старший брат хворіє і який…

– Ох, Карле, чую я відгомін і твого оракула, того віденського доктора Фройда, який теж переконливо пише та й собі поринає в античність – і то незмінно з’являючись на поверхні не без смачної цитати, затиснутої між зубів.

– Mea culpa [12] Тут: каюсь (лат.) . . Визнаю, що його ідеї видаються мені незмірно раціональнішими. Наприклад: ти щойно сказав, що антисемітська писанина Чемберлена розійшлася сотнею тисяч примірників. Скільки читачів, ім’я яким – легіон, відмітають його, як-от ти? І скільки наелектризовані ним, як-от Розенберґ? То чому ж одна й та сама книжка викликає аж такий спектр реакцій? Мабуть, є щось таке в читачеві, що кидається в обійми такої книжки. Його життя, його психологічний склад, його уявлення про себе. Може, глибоко в душі – чи, за словами Фройда, в несвідомому – таїться якась причина, що з неї якийсь читач і закохується в якогось автора.

– Змістовна тема для наступної бесіди за вечерею! Але тим часом мій маленький учень, Розенберґ, підозрюю, не знаходить собі місця он за тими дверима. То що ж нам із ним робити?

– Так, ми відволіклися від теми. Раз обіцяли йому завдання, то треба щось вигадати. Хоча ми, мабуть, хочемо стрибнути вище голови. Бо чи є хоч найменша можливість підібрати завдання, здатне справити належний виховний вплив за ті лічені тижні, які в нас залишаються? Я бачу в ньому стільки озлобленості, стільки ненависті до кожного, крім примарного «істинного арійця»! Гадаю, нам варто відволікти його від чистих ідей на щось матеріальніше – таке, що його можна «потримати в руках».

– Згоден із тобою. Расу ненавидіти легше, ніж конкретного індивіда, – промовив гер Шефер. – У мене ідея. Знаю я одного єврея, до якого йому точно небайдуже. Покличмо його сюди, і я саме із цього й почну.

Прибравши посуд після чаювання, директорова секретарка запросила Альфреда, який знову сів на своє місце в кінці столу.

Повільно натоптавши й запаливши люльку, гер Шефер затягнувся, випустив хмарку диму й почав:

– Розенберґу, ми маємо до вас ще кілька запитань. Я збагнув ваше ставлення до єврейської раси в широкому сенсі, але ж вам, поза сумнівом, траплялися й непогані євреї. Так, мені суто випадково відомо, що в нас із вами один і той самий лікар, гер Апфельбаум. Я чув, наче він допомагав вам з’явитися на світ.

– Так, – відказав Альфред, – він лікує мене все життя.

– І всі ці роки він пробув ще й моїм близьким другом. Скажіть, невже й він теж шкідник і паразит? Ніхто в Ревелі не працює так тяжко. Коли ви були ще дитиною, я бачив на власні очі, як той трудився день і ніч, рятуючи вашу матінку від сухот. А ще мені розповідали, що він плакав на її похороні.

– Доктор Апфельбаум – хороша людина. Він завжди як слід нас лікує. І ми, до речі, завше платимо йому. Так, євреї бувають пристойними, й мені це відомо. Про нього особисто я поганого не скажу – хіба що про його єврейське сім’я. Адже неможливо заперечувати, що всі євреї несуть у собі сім’я ненависної раси і що…

– Ох, і знову це слово, «ненависний», – перебив його директор Епштейн, щосили намагаючись стриматися. – Я, Розенберґу, тільки й чую про ненависть, але щось нічогісінько не чую про любов. Не забувайте, що саме любов є суттю Ісусового повчання. І то не тільки до Господа, а й до ближнього свого як до самого себе. Чи не вбачаєте ви певної суперечності між тим, що вичитали в Чемберлена, й тим, що чуєте щотижня в церкві про християнську любов?

– Я, гер директор, не буваю в церкві щотижня. Я більше туди не ходжу.

– І які ж почуття це викликало б у вашого батька? Або як почувався б ваш Чемберлен?