Анатолій Дімаров: Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Ну, йди вже, йди, – додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.

І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:

– А де мій ціпок?

– Вас іст дас – цьїпок? – запитав комендант.

Гайдук пояснив.

– О-о, цьїпок!.. Дерев’яний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому… Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!

Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.

Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи – так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні – кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.

Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.

– Так – шомполами! – повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запам’ятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності. – Ви теж! – звернувся до Гайдука вже по-німецькому. «Яволь!» – приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: – Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!.. – У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною образою все більше кам’янів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик. – Я буду приїжджати щотижня! – розорявся між тим комендант. – І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! – Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погляд. «Яволь», – знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:

– Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..

Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавшись, хитнув головою:

– Все! Ауфвідерзеєн, панове!

Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?

Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.

– Зніміть! – врешті вирішив він. – То є німецьке майно.

І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розв’язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» – наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, – волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно – тільки не старостою!