Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Та я…

– Ну, ну… – поплескав по плечу. – До побачення, старий камраде!

Віллі пробув у Хоролівці два дні. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподівався, що Віллі його покличе й скаже, що лишає в Хоролівці. Але Віллі не кликав, Віллі наче забув Гайдука – викреслив із пам’яті. Подзвонив лише під кінець. Наказав негайно виїжджати в Тарасівку, пильнувати будівництво палацу. «Сам приїду на відкриття! – гукнув бадьоро у трубку. – Ми ще вип’ємо з тобою, друзяко!..»

Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролівки: здавав справи своєму наступникові. Це був низенький товстун, веселий та привітний з виду: все усміхався приязно, називав навіть колегою – прочув, певно, дещо про Віллі. Гайдук же одразу зненавидів його, як зненавидів би будь-кого, хто зайняв його місце, і вже сам швидше поквапився залишити Хоролівку.

Гайдук поїхав у Тарасівку з новим комендантом, який захотів подивитися майбутній маєток. Комендантові, мабуть, і досі стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрів попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду – повна машина солдатів. «Буде кому закопувати», – похмуро думав Гайдук. Хоч він не вірив, щоб хтось зважився зустріти їх пострілами, все ж кожного разу, коли проїжджали мимо торішніх стіжків, що чорніли перепрілою соломою, відчував неприємний холодок десь аж під ложечкою.

Комендант не поїхав у село – наказав одразу ж повертати на хутір.

Закинута, заросла донедавна дорога була знову вторована: Крюгер до загибелі щодня ганяв підводи з Хоролівки, і на широкому подвір’ї лежали гори акуратно складеної цегли, обтесані свіжі колоди, стояли височезні козли з товстою сосниною, і в ній, в тій соснині, зависла дворучна пилка: тут розпускали колоди на дошки. Пилка була не наша – німецька, бо інакше б дядьки, які пиляли, забрали б її з собою, і сокири, що стирчали в напівобтесаних колодах, теж були, мабуть, привезені ще Крюгером, і добрий десяток лопат, складених біля колодязя. На подвір’ї не було ні душі, комендант, копирснувши ногою жовту тирсу під козлами, спитав роздратовано, де подівся сторож, який мав усе це охороняти.

– Де сторож, біс вас візьми?!

Гайдук міг би сказати, що він же теж оце щойно приїхав, як і пан комендант, однак не став сперечатися: знав, що хтось та має бути винен, а оскільки він був тут єдиним представником нової влади в Тарасівці, то й вина падала в першу чергу на нього. Тому він сказав, що змотається швиденько в село і вияснить, куди подівся сторож і чи був тут сторож взагалі.

– Давайте негайно! – аж тупнув ногою комендант: подвір’я, що не охоронялося, діяло на нього, мов червоне на бугая.

– Яволь! – приклацнув закаблуками Гайдук і поштиво спитав, чи може скористатися машиною. Бо звідси до села – три кілометри.

Одержавши дозвіл, пішов до машини.

– Шнель! Шнель! – заволав комендант, і той крик штовхнув Гайдука образливо в спину: все ще нe міг звикнутись із думкою, що він тепер всього-на-всього дорфполіцай – особа в очах комендантових зовсім уже нікчемна, йому аж щелепи звело від отого вигуку… «Ну, брешеш, не діждешся, щоб я тобі бігав!» – Гайдук так же повільно підійшов до машини, одчинив дверцята й буркнув:

– В село!

Їхав і думав, що як знайде сторожа – битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора…

Зайшов до управи, сердито запитав із порога:

– Пане старосто! Де ви поділи сторожа, біс побери?!

Приходько, що сидів за столом (розбирався в якихось паперах), звівся Гайдукові назустріч, поштиво спитав:

– Сторожа? Якого, пане начальнику районової поліції?

Гайдук не став йому пояснювати, що він уже не начальник, але пояснив спокійніше:

– Того, що має бути на хуторі. – І додав: – Там – комендант. Вимагає негайно знайти сторожа… І вас кличе, до речі, – додав уже од себе, хоч комендант про старосту й не заїкався. Але йому було вигідно поставити під удар когось іншого, а не себе. Уже майже спокійно дивився на Приходька, який збирав зі столу папери.

– Поїхали? – Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло «бандури»: – Хто питатиме, скажеш – на хуторі.

– Хто сторож? – поцікавився уже в машині Гайдук.

– Бородай.

– Де він живе?

– Та на виїзді… Якраз по дорозі…

Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.