Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Обідаєш? – запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому. – Ану, марш до машини!

Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку – Килину:

– Та куди ж ви його забираєте?

Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:

– Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають?

Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав перелякано:

– Ви за мною?

– А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! – Бо Килина вже тужила, як над покійником.

– Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.

Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.

– Я ж оце щойно звідти прибіг – пообідати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поїсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!

– Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!

Вийшли з хати. Попереду – Приходько. Данило слідом, а за ним уже – Гайдук і Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тільки покійників возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неї, що вона одразу ж подавилася криком.

– Сідай до машини!

Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука ціпок:

– А я не сяду. Їдьте самі, а я навпростець.

– Не сядеш?! – Гайдук, звузивши очі, потягнувся до кобури.

– Та сідайте, Даньку, чого ви? – втрутився Приходько: Гайдук уже дістав пістолет. – Бачите, і я з вами їду.

– А чого вони так кричать? Ще і в спину штовхаються! – вже замалим не плакав Данько. – Не мона вже й пообідати, ге?

До машини, одначе, поліз.

– Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! – вдарив їм услід розпачливий голос Килини, вдарив і обірвався на ноті, тягучій та болісній. «Ото дурна баба! – поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу. – Голосить, наче по мертвому…»

А вийшло, що не дуже й дурна: коли підкотили до подвір’я та вилізли з машини, комендант зовсім впав у шал. Червоне обличчя набрякло од гніву, очі побіліли. Бризкаючи слиною, налетів на Данька:

– Донерветер!.. Русіше швайне!..

Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчі. Та краще був би й не бив: у Данька ж не щетина – щітка сталева. Комендант аж зойкнув, тіпаючи рукою.

– Ферфлюхтіге швайне!…

Ще щось кричав, плюючись довжелезними фразами, потім враз заспокоївся. Походив, походив перед ними трьома, що стояли навитяжку, ткнув у Бородая пальцем, заговорив уже ламаною російською мовою:

– Ти єст ошень ледачий скотіна! Ти зараз будеш покараний. Тебе будуть повєсіть!.. Льойтнант Грабке, виконуйте!

Кілька солдатів підбігло до Бородая, потягнули його до козлів. Там уже звисала з колоди акуратно припасована петля. Бородай мовчки опирався, босі ноги його аж заривалися в землю, в густий шпориш, він усе ще не одпускав ціпок, а солдати, розлючені, били його по голові, молотили по спині.

– Пане комендант!

– Що?! – Комендант так і крутнувсь до Приходька. – Ти теж захотів на шибеницю!

– Пане комендант, сторож не винен… Ви не допустите, щоб німецька влада покарала невинного!

– Невинний?! – закричав комендант. Так закричав, що аж солдати, які волокли Бородая, зупинилися. – Бандит цей не винний?!

– Так, пане комендант, сторож невинний. Сам пан Крюгер дозволив йому ходити на обід.

– Ти брешеш: Крюгер не міг це дозволити! – аж затупотів ногами комендант. І солдати, які досі стояли, вхопили наляканого Бородая, потягнули його під петлю.

– Спитайте все село. Все село вам підтвердить. – («А якби й справді німець заходився допитуватись? – журила потім Приходька Данилівна. – Ти думав, що казав?» Приходько на це тільки досадливо плечима здвигне: що про це й говорити!..) – Ви не допустите порушення німецької справедливості, пане комендант!

Солдати вже підтягнули Бородая під колоду, висаджували його на сторч поставлений пень. Бородай мукав, наче німий, крутив головою, вислизаючи з петлі, солдати молотили його кулаками. Видерли нарешті ціпок, заломили йому руки за спину, а лейтенант спритно накинув на шию петлю: очевидно, робив це не вперше. Зіскочив на землю, обернувся до коменданта, чекаючи сигналу.

– Пане комендант, ви не повісите невинного!

– А ви що скажете? – звернувся до Гайдука комендант: він уже став вагатися.