Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Та живемо – спасибі визволителям нашим!..

– Що, так хліба багато? – допитувався глузливо Гайдук.

– Та не так щоб і багато…

– Чи салом уже й чоботи змазуєте?

– Та й сальця не так щоб і дуже… Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.

– Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! – пояснив строго Гайдук. – Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?

– Та ми… Та останнім шматочком!.. – Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширше: – Просю!.. – І вже до дружини: – Жінко! Зустрічай-но гостей!

У хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. «Азія! – як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук. – Учити та вчити!» Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. «Азія! – подумав ще раз Гайдук. – Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори – одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: «сальце», «м’ясце», «пшінце» – бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрає хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце й довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.

Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.

– Оце вже із денця. – І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить. – Жінко, давай-но поріж… Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!

Пили самогоночку – міцний, мов із вогню, первачок. Комірник одразу ж сп’янів, очі стали масні та маленькі, мов зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та припрошував:

– Кушайте, кушайте: нам для гостя нічого нe жалько! Mo’, курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті…

Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:

– Та й циґарети ж! Що ж то значить – культура! – Хоч сигарета була пісна, мов солома.

Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.

– Війна? – перепитав Гайдук. – А староста хіба нічого не розповідав?

– Та наче нічого… Mo’, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.

– І людей не збирав? – продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.

– Та мов не збирав…

– «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи ні?

– Та мов не збирав… А мо’, і збирав, тільки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…

Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:

– Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград – із більшовиками буде покінчено.

– Дай Боже, дай Боже…

– Кінець більшовичкам! – Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. – Кінець! – повторив, як припечатав, Гайдук.

– А як же, звиняйте, із нами? – поцікавився комірник.

– З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту – в табори! Або й на шибеницю.

Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею – роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.

– Ну, спасибі за хліб-сіль – став прощатися Гайдук. – Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? – наче й не знав.

– Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили – («Розстріляли», – уточнив Гайдук). – Еге ж, розстріляли наче… А двоє самі наче втекли…