Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

«Як жити після цього?..»

А жити треба було: не для себе – заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам’ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. Показуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп’ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!

Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.

Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і – в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти – не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.

«То як жити на світі?..»

А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.

– Щоб у селі й душі живої не лишилося!

– А хворі?

– Вилікуємо! – І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто – ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:

– Погрібний, це той, що біля ставу живе?

– Той самий.

– Теж був у активі?

– Який там із нього актив! – махав рукою Васильович. – За старшого куди пошлють.

– А хто тоді у нас поле одрізав?

– Погрібний?! – перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? – Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!

– А цей? – дійшовши до комірника, запитав Гайдук. – Теж не ходив? Не розкуркулював?

– Цей розкуркулював, – Приходькові комірника не жалко ніскілечки – лайно людина! – Цей і мене розкуркулював – за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш…

– Що він за цяця?

– Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.

– Гріхи замолює?

– Та може, і так.

– А це – теж німецький активіст?

– Глекуха? Та цей з колиски – ні риба ні м’ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи…

Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили – жорстко сказав:

– Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір’ї була! Чули, що казав комендант?

– Та не позакладало, – скривився Васильович.

– Тож завтра щоб було не менше десятка підвід!

Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються. Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..

– Все? – запитав Гайдук.

– Та начебто все… От тільки людей сповістити…

– Ну, то вже ваша справа, – Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.

– Ви що ж, у район? – запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.

– Який там район! – з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. – Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний… Та вже й пізно… Поки доберусь, зовсім ніч буде.

«Кликати на обід чи не кликати?» – вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого – не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав – послався на серце… А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.