Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Почали, бо куди ж мали діватися? Зникали у дверях: одні йшли аж згорблені, інші відчайдушно – ех, була не була! – Грицько ж запитав у сусіда зовсім уже розгублено:

– І мені треба йти?

– Ні, ти почекай особистого запрошення! – відповів глузливо сусід. Звівся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокірній чуприні, сам до себе сказав: – Пішли, Сашо?

– Я Грицько, – не зрозумів його Гриць. Він теж звівся, боячись одстати од сусіда: все ж якийсь знайомий.

– Ти що: й справді намаханий? – оглянувся на нього сусід.

Грицько навіть не образився: наступаючи майже на п’яти, пішов за Сашком.

Так разом і пропхнулися в двері, для хлопців призначених.

– Сюди! – сказав їм поліцай, що стояв у коридорі.

Зайшли ще в одні двері, до великої кімнати. Тут, прямо на підлозі, лежав купками одяг, а біля ще одних, навпроти, дверей застигло кілька голих постатей.

– Роздягайтесь!

– Зовсім? – аж злякався Грицько.

– Ні, тільки до шкіри! – реготнув поліцай.

Грицько одійшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спід, прикрив старанно одягом, щоб не було помітно. Шкіра одразу ж покрилася дрібненькими прищиками, не стільки од холоду, скільки од сорому, зігнувшись, щоб не так було видно, він побіг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.

Двері одчинилися, вийшло кілька хлопців: у кожного на шиї теліпалася бирка з номером.

– Забрали? – поцікавився Сашко.

Хлопці не відповіли: пригнічено пішли до одягу.

– Слідуючий! – гукнуло з-за дверей.

Ця, мов іще більша, кімната була вся заставлена столами. І за кожним – постать у білому. Хлопців спершу погнали праворуч, де стояли медичні ваги, вони так і йшли табунцем, голі, нещадно освітлені сонцем, ховаючись один за одного, і дядько, який стояв при вагах, теж у білім халаті, з рукавами засуканими, мов у різника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.

– Як барани, прости мене Господи! – Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: – Ти!.. Тепер ти… Та не топчись – не в конюшні! Стій смирно!

Став на ваги і Грицько. Дядько посовав гирками, голосно крикнув:

– Шістдесят сім! Добрий бичок! – І ляснув Грицька по згорбленій спині.

Потім Грицько переходив од столу до столу і його вислуховували, стукали молотком по коліні, заглядали, мов коневі, до рота. Врешті він опинився перед найбільшим столом, що за ним сидів якийсь поважний німець у мундирі, з накинутим наопаш халатом, а поруч – молодесенька жіночка з ніжним, як у дитини, обличчям і такими довгими віями, що аж вітер ішов, коли вона ними зблимувала. Грицько її як побачив, так до столу й поліз – грішне тіло прикрити, і німець враз заджеджиркав, махнув сердито рукою.

– Одійди! – переклала дамочка: дивилася на голого Грицька і хоча б тоді зблимувала. – Не налазь!

Грицько одклеївся од столу, прикрився долонями. Німець знову проджеркотів щось сердито, і дамочка наказала опустити руки.

– А ви не дивіться! – буркнув Грицько, ще міцніше притискаючи долоні. Дамочка всміхнулася, не зводячи безсоромних очей із Грицька, щось прощебетала до німця, той муркнув, але не став більше вимагати, щоб Грицько розтулився.

Натомість запитав, і дамочка ж переклала:

– Фах маєш?

– Що? – не зрозумів Грицько.

– Ким працював?

– Я із села…

Дамочка повернулась до німця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всі оті люди у білому записували щось про Грицька, черконув по ньому пером.

– Можеш іти, – сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пішов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов’яга в халаті: повісив па шию бирку з номером.

– Не загуби! – попередив. – Це тобі документ, поки й до Німеччини довезуть.

Грицько проскочив у двері, кинувся притьмом зодягатися. Все ніяк не міг поцілити погою в холошу: його аж тіпало.

Ночували тут же, тільки хлопців одділили од дівчат («Щоб не наробили дітей!» – заіржав поліцай). І Грицько вже уночі, коли всі спали, обережно розв’язав торбу, намацав лампу, шевську колодку і великим гвіздком, що його висмикнув іще вдень, підважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гніздечко лампу, припасував планочку в колодці на місце, сховав у клумак і аж тепер трохи заспокоївся: весь день боявся, що хтось полізе до сидора. А Грицько – кров із носа! – мусив принести лампу додому: про себе вже вирішив, що Німеччина його не побачить. Йому ніяк не можна їхати до Німеччини. Хай вона їм западеться, ота фашистська Німеччина!.. Грицько втече по дорозі… Як, не знав ще й сам, але що втече – був переконаний…