– Куди нас ведугь? – спитав у сусідів Грицько, але ніхто йому не відповів: вони чи то не знали й самі, чи їм не хотілося й озиватись.
Їх довго вели безлюдною вулицею, потім завернули на іншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дійшли до високої брами, коло якої на варті чорнів поліцай. «Біржа праці», – сказав хтось у натовпі, хтось, мабуть, місцевий, і Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вікнами, що в них запросто возом можна було в’їхати: будинок сірів посеред двору, за брамою.
Ось брама одчинилася, їх погнали через подвір’я – прямо до сірого будинку.
– По двоє – заходь!
Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вікнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кінці, з стінами, щедро обклеєними плакатами. Плакати були мов щойно надруковані, вони так і сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так і лізли в очі, так і манили до себе. «Велика Німеччина чекає на тебе!» – кричав один величезними, яскраво-червоними літерами на блакитному фоні. «Ти мрієш набути гарний фах – записуйся добровольцем до Німеччини!» – раяв наполегливо інший. «Я знайшла тут другу родину!» – повідомляв третій: дівчина у фартушку весело всміхалася з того плаката, а обіруч стояли такі ж усміхнені німкеня, і німець, і кілька німченят, схожих на янголів, – всі вони всміхалися любовно до дівчини, яка знайшла у них другу родину. «Мені тут дуже добре!» вихвалявся четвертий: мордатий парубійко у вишитій рясно сорочці, посеред чистого, як стіл у доброї хазяйки, двору, а позаду, з корівника, виглядали рогаті голови і теж мовби всміхалися: «Еге ж, оцьому українському парубкові серед нас дуже добре!» «Я щодня сито їм і ходжу в усьому новому!» – аж захлинався п’ятий плакат, і тут уже не лишалося нічого іншого, як тільки погодитися, бо в дівчини на тому плакаті були такі груди і стегна, що їх можна було нагуляти хіба що на заморських харчах.
Поки Гриць недовірливо й боязко роздивлявся оті плакати, на помості з’явилося ще одне диво: добродій, який уже, мабуть, встиг побувати в Німеччині, – такий він був одгодований. Шкіра, рожева і чиста, як у молочного поросяти, аж лисніла, товсті пальці-ковбаски густо внизані перснями, костюм шелестів дорогою тканиною, а блискучі черевики порипували за кожним рухом. Добродій підійшов на край помосту, розвів широко руки, наче збирався усіх обійняти, засяяв привітним усміхом:
– Добридень, панове! Прошу сідати!
«Панове» стали несміливо займати стільці, розставлені в довгі ряди.
– Веселіш, веселіше! – заохочував добродій. – Не бійтеся, вони не кусаються! – І єдиний розсміявся власному дотепові: зал понуро мовчав.
Врешті всілися. Грицько примостився аж у заднім ряду, скраєчку, щоб в разі чого й вискочити одразу, він все ще не вірив у те, що його кудись заберуть, все ще надіявся, що його одпустять, адже він нічим не провинився. Ось дійде його черга, спитають, звідки, за чим прийшов, та й одпустять додому. Грицько аж рота розтулив, прислухаючись до отого добродія, він боявся пропустити хоч слово, бо йому все здавалося, що той чоловік ось-ось скаже: «Хто із села, той може йти додому».
Та добродій чомусь не квапився казати оті слова, добродій говорив про інше: солов’єм заливався, розписуючи, що їх жде в далекій Німеччині. Послухати добродія, так вони, оці всі хлопці й дівчата, повинні руки цілувати поліцаям, які їх похапали на отому базарові та й пригнали сюди, до широких воріт, що вели прямо в рай.
– Вам випала щаслива доля: першими прилучитися до передової європейської культури! – аж захлинався добродій. – Всі ви там пройдете велику школу й повернетесь до відродженої нашої країни, звільненої доблесними німецькими військами од більшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове, – тій щасливій нагоді, що випадає лише раз у житті!..
– То й їдь замість нас! – буркнув хлопець, що сидів поруч з Грицьком.
Добродій так і не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомість повідомив, що всі мають пройти медогляд, перед тим як їх повезуть до Німеччини.
– Бажаю вам, панове, щасливої дороги!
Розцвів у посмішці, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пішов із помосту.
А замість нього появився вже поліцай: цей не усміхався, не пробував обійняти весь зал – дивився спідлоба.
– Так от: дівчата – вон в оті двері, – показав рукою ліворуч. – А хлопці – вон у ті. – Почекав кілька хвилин, бо ніхто й не ворухнувся. – Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!
Читать дальше