Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Любить, значить, – сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.

– Еге ж, любить, – погодився чоловік. – Тіки тією любов’ю ситий не будеш…

То він оце і їде… А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель…

– І як ви там живете? – Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.

– Отак і живемо, – усміхнулася сумно жінка. – От у мене: мати хвора, дітей двійко… Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.

– А як міняла не стане?

– Не знаю…

– Отож-то й воно, що не знаю! – сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав з-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: – Ну а німці дуже лютують?

– Лютують, – відповіла просто жінка.

– І вішають?

– Вішають… Оце недавно двох хлопців повісили. Одному дев’ять років, а другий ще менший.

– За що ж їх? – аж скривився дядько.

– Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли… Діти ж, вони з усього забавку зроблять. – Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей. – А німці їх половили та й повісили. Мати збожеволіла, то вони і її розстріляли. Вони всіх божевільних розстрілюють…

Дядько більше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче її вік не бачив. А жінка продовжувала:

– А то ще двох залізничників повісили. За саботаж. На вулиці нашій, на балконі… Вони на балконах і вішають. Як побачать підходящий балкон, так на ньому й повісять. Я, поки їх зняли, і з двору боялась виходити. Добре, що літо. А взимку висіли по місяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються…

Грицько уже був і не радий, що до Харкова їде. Цур йому и пек – ходити попід мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообіцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозі.

– Стережися тільки, щоб не обікрали, – повчав. – Торбу не за плечима – перед собою носи. Там такі майстри, що й підметки на ходу позрізають! Та не дуже розказуй, що в тебе і є… А поліцаїв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиї надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пірнай…

Грицькові од тих повчань ще страшніше. Хоч бери та вертайся.

Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манівцях, вслухалися тривожно в усі звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, із кимось голосно лаючись (впізнали по голосу), потім унизу, по колесах, молоточком застукало («Букси провіряють», – прошепотів дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому: німці! Всі так і завмерли, боячись ворухнутися, а німці вже поруч чутно навіть було, як щебінь у них під ногами скрипів, і яскраве, нещадне світло од ліхтаря, крізь щілини пробившись, пронизало навскрізь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось («Ну, зараз одчинять!» – похолонули всі), потанцювало на місці, посунуло далі. І хоч світло вже зникло і чужі голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаєно, аж поки знову почули голос Петровича.

– Пронесло, слава Богу, – сказав тоді дядько. – Добре ж, що дитина не пищала. А то було б…

Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:

– Ну, теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати.

Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше руками й одразу ж заснув…

Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:

– Ану, пасажири, вилазьте: приїхали!

Пом’яті, заспані, люди полізли з вагона.

– А де ж Харків? – спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.

– А ото що, не бачиш! – відповів сердито Петрович. – Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.

Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза – там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швидкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія – прямо до Харкова.

– Далеко ще? – поцікавився Грицько.

– Кілометрів десять, – відповіла сива жінка. – Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.

– Кожному жити охота, – сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: – Пішли, козаче? Наче Грицькові лишалося щось інше.