Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Грицько тим часом роздивлявся по вагону: о-ой-йой, скільки тут напхано! Петрович не відмовляв, мабуть, нікому: душ із півсотні, якщо не більше. Ті сидять, ті лежать, ті куняють, а ті про щось між собою шепочуть – і всі страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч він щойно сюди втрапив, а як ото їм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!

Побачив жінку, вже літню, геть зовсім сиву, в міське вбрану. Сиділа якась аж байдужа до всього, в щось своє замислена глибоко: видать, не вперше вже, звикла. Хотів спитати, чи не з Харкова, та не наважився.

Побачив молодицю у великій хустці картатій, з немовлям на руках. Одвернувшись до стінки, молодиця годувала дитину.

Парубійка побачив: лежав посередині вагона на спині, розкинувши ноги в подраних черевиках, і спав. А обличчя геть мокре од поту.

Іще двох жінок: схилившись одна до одної, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. «А я їй кажу… А він мені каже…» – доносився ледь чутний шепіт одної. А друга головою покивувала і все примовляла: «Отож… Отож…»

І зовсім уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сірій рясі, у високому капелюсі з обчикриженими крисами, увішаний весь образками, хрестами обшитий, – з-під високого того капелюха стирчить гострий ніс, витикається гостренька борідка, а губи весь час ворушаться, мов у молитві беззвучній. І поруч – два клумаки, чимось набиті. Піп не піп, монах не монах, Грицько не знав, які вони й на вигляд, тим більше що в них, у Тарасівці, церкви ніколи не було, а в навколишніх селах позакривали ще в тридцятому році.

А за ним – молоденька геть дівчина, чи й не одноліток Грицькові: ця їде, мабуть, уперше, бо стискає он вузлик, наче його ось-ось почнуть відбирати, а обличчя застигло – налякане. Грицько довго її роздивлявся, і дівчина відчула його погляд: ворухнула неспокійно плечима, вузлик підтягнула аж до грудей. І він одразу ж згадав про власний сидір, що все ще був за плечима…

А жарить, а парить – спасу немає! Вже аж очі щипає од поту солоного… Витирай не витирай, толк один: заливає, і все.

Та коли ж вони рушать?..

А тут іще дитина, ота, що на руках у молодиці: пхинькає, зривається на крик. Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикає її, й соску до рота дає – не помагає нічого.

– І нащо ото дітей із собою тягати!

– А ви не були дитиною?

– Був, та не такою…

– О Господи, хоть би їхало швидше! Сил уже більше немає!

Голоси, голоси – шепіт так і стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.

І раптом – наростаючий ляскіт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усі похитнулися… зі скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса… потім швидше, швидше – слава Богу, поїхали!

По вагону війнуло вітерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашіло жаром, люди повеселішали, подобрішали враз, навіть дитина затихла, а Грицьків сусіда вихопив з кишені кресало і став лупити об кремінь, ловлячи іскри у фітіль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.

Їхали весь день і всю ніч. Кілька разів зупинялися – на глухих полустанках, і Петрович щоразу одчиняв двері. Стромляв до вагона вусате обличчя, цікавився:

– Усі живі?

– Та живі, – відповідали йому.

А він все допитувався:

– Ніхто не задихнувся?

– Та вроді ніхто…

– Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.

Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.

Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки – по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.

Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.

– Це вони з-за нас зупинялися, – пояснювали найдогадливіші, – Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.

– Всім жити треба, – лунало у відповідь.

– Тож і живуть… Я он хустку останню з голови зняла та оддала…

Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і їдуть не день усього, а принаймні тиждень.

Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там – голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.