Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камінців – знав уже, де що лежить, роздивився, і враз аж у груди ударило: прямо під ногами, серед металевого мотлоху, лежала цілісінька лампа!

Точнісінько така, як її намалював Євген.

Як він її не помітив? Щойно ж мимо пройшов!

Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потім глянув па продавця: повного чоловіка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помітив, що Грицька щось зацікавило, – став перекладати свій крам, щоб його краще було видно, і коли його рука торкнулася лампи, Грицько не втримав:

– Продаєте? – І ковтнув слину.

– Оце? – Дядько зважив на долоні лампу, вирішуючи, мабуть, продавати чи ні. – Та якщо дадуть добру ціну, то, може, й продам.

– А що ви за неї хочете?

– А що в тебе є?

– Та борошно.

При згадці про борошно в дядька зблиснули очі. Він ще раз зважив на руці лампу, приціливсь на сидір:

– Давай кілограм!

Грицько не став торгуватися: розв’язав поспіхом сидора дістав кульок. Ухопив лампу й подалі од дядька: щоб іще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.

Тепер лишалося купити замовлене Євгеном і Катрею. Ну, це вже простіше.

Повеселілий, Грицько знову попхався поміж рядів, видивляючись колодки та запальничку.

І тут у звичайний гул базарний, у людські голоси нагло ввірвався повий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, які були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голів, повернутими в бік вулиці. Тим знову щось тріснуло, залилися гавкотнею собаки…

– Облава! – закричав якийсь чоловік, і всі, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтіч. Бігли прямо по крамові, що лежав на землі, штовхаючись, збиваючи одне одного з ніг, і якась жінка із збитою на плечі хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:

– Ой, пустіть! Ой, пустіть! – наче її хтось тримав.

Грицько теж побіг – за всіма. Йому одразу ж оддавили ногу, садонули чимось твердим і гострим у бік, аж в очах потемніло, та він навіть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нічого перед собою й не бачачи, аж поки налетів на рундук. Якийсь хлопчик пробіг мало не під ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хід поміж рундуками, і Грицько, гнаний страхом, поліз слідом за ним.

І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорі шпичаками.

Хлопця ніде не було, він наче провалився крізь землю. Грицько хотів був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, і він аж присів.

– О, ще один доброволець! – пролунав веселий голос.

Грицько ще дужче зіщулився. Він аж очі заплющив: у надії, що його не помітять.

– Ану вилазь!

Грицько не поворухнувся.

– Що там, Федоре? – пролунав інший голос.

– Та ось – заліз, як слимак!

– А ти його висмикни!

Позаду зашурхотіло, засопіло: хтось пробирався до Грицька.

– Вмерло од страху, чи що? – запитало над головою. Ухопило за комір, потягнуло, аж затріщала матерія, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.

– Дістав?

– Та дістав. Упиралося, аж землю орало!

– Ану повернися! – це вже до Грицька. Чіпка, мов обценьки, рука одпустила комір, Грицько обернувся і побачив двох поліцаїв у чорному. Двох битюгів, яких тільки в гарбу запрягати. – Голову! – скомандував той, що підійшов останнім. – Голову вище! – І коли Грицько задер голову, він, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у підборіддя. В голові так і бемкнуло, в шиї аж тріснуло.

– Та чого ви б’єтеся?! – закричав Грицько болісно.

– Ти диви, воно ще й кувікає! – здивувавсь поліцай. – Ану марш до гурту!.. Ну!..

Аж тепер побачив Грицько чималенький гурт посеред спорожнілого ринку. І постаті в чорних мундирах. Одні стерегли отой гурт, оточивши його з усіх боків, інші ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в паніці крам: що брали, що відкидали.

Потім появився німець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопців та дівчат, як і він). Німець щось різко скомандував, поліцаї заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранців по чотири у ряд. Їх довго рахували, лаючись та підштовхуючи, потім порахували, і німець лишився задоволений, бо сказав голосно: «Гут!»

Пролунала команда рушати.

Погнали через ті ж ворота, тільки не було вже поліцаїв із коробами, а стояв ланцюжок німецьких солдатів, багато із них тримали на ремінцях собак, здоровенних вівчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неї, а позаду чорніли вантажні машини. Як тільки колона вийшла на вулицю, солдати посідали в машини й поїхали, а поліцаї, оточивши колону ніби чорним парканом, погнали її вулицею.